Треба спитати у Бога. Василь Шкляр

Пушкінську чи куди там іще, прошкували, знов-таки опираючись на костур Римарука, бо він був душею добірного товариства, був, крім усього, найщедрішим спонсором тих богемних чаркувань. Хоч вони, чаркування, теж були підступним рифом у «морі диявола», у бермудському трикутнику, найменням якого Римарук назве свою книжку й поставить на ній дарчий напис мені як «побратимові і “подзємному жолнєжу”», адже вірш, присвячений Шкляреві в цій книжці, так і називається: «Podziemnym żołnierzom» (поняття польською також неоднозначне, яке я розумію насамперед як «воякам-підпільникам, воякам підпільної Держави»).

      І ось тут знову скажу про непросте (кожному своє) сприйняття поета, який, за його словами, листується з Господом ґрипсами, «зрозумілими тільки Йому й мені». І хоч цей вірш мандрує від книжки до книжки Римарука, мушу тут процитувати його повністю, позаяк він засвідчує, скільки підтекстів або й під-підтекстів та натяків можуть вмістити кільканадцять рядків:

      Поміж очамрілих прочан

      ми бачимо шлях і маршрут:

      ще ходить

      підземка. А хто це кричав?

      Це нипає протяг отут

      чи одуд?

      Невже це опівнічний сніг

      гойдається, мов дармовис?

      І най би, –

      лише б оцей потяг устиг;

      аби ж він, пернатий, довіз

      до кнайпи.

      Заходимо в мертве метро.

      Ми світ, що ось-ось догорить,

      клечали.

      А подзвін? – то, мабуть, Петро

      побрязкує біля воріт

      ключами.

      І хто ж, окрім мене, здогадається, що в цьому вірші Римарук понад головний зміст (кожному своє) позначив легеньким маркером відразу аж три мої романи, які він друкував у «Сучасності» і які потім видавала «Кальварія» за його редакцією. Образ пернатого одуда – з «Крові кажана», дармовис (із чеченським самотнім вовком) – з «Елементала», а з «Ключа» – ще й видавець Петро Мацкевич, у чиїх руках побрязкують ключі від «Кальварії».

      Була, була, знаєте, така якась особлива лукавинка в цього «хитромудрого ідальго», котрий, іноді, мовби граючись із читачем-інтелектуалом, міг провести, як у шахах, сеанс одночасної гри на двох шахівницях в одному вірші, причому обидві партії виконувалися «на рівні вічних партитур». Але то вже був найвищий пілотаж, підвладний лише посвяченим, причетним до таємного поетичного Братства, до якого належить і найближчий товариш Римарука, авжеж, «поет у повітрі», Гера, Василь Герасим’юк; він безпомильно впізнав у підземеллі мого Мотрониного монастиря Ігореву «Сльозу Богородиці».

      Однак марнотою є кволі спроби зазирнути в таємні безодні поетового слова, а якщо чесно, то іноді навіть лячно. Одкровення завжди страшні, ще від Іоанна. А Ігорева поезія, повна знаків і символів зі Святого Письма, із християнського осягнення людського Різдва і Смерті, часом пробирає не лише до серця, а й до холодного поту.

      Небесних