Аутсайдер. Стивен Кинг

не сплю.

      – Можна мені до вас із Ґрейсі?

      Марсі відкинула простирадло й посунулася. Сара лягла, і коли Марсі обійняла й поцілувала її в потилицю, Сара розплакалася.

      – Ш-ш-ш, сестру розбудиш.

      – Я не можу. Я все думаю про наручники. Вибач.

      – Тоді тихіше. Тихіше, люба.

      Марсі тримала Сару, поки та не виплакалася. Дочка не схлипувала хвилин п’ять. Марсі вирішила, що дівчинка заснула, і відчула, що з дочками обабіч неї (мов затискачі в підставці для книжок) вона й сама зможе поспати. Але потім Сара перекотилася на бік і глянула на матір. Мокрі очі блищали в темряві.

      – Він же не сяде в тюрму, правда, мам?

      – Ні, – відповіла Марсі. – Він ні в чому не винний.

      – Але ж невинні теж сидять у тюрмі. Інколи роками, поки хтось не з’ясує, що вони таки невинні. А потім вони виходять на волю, але вже старі.

      – З твоїм татом такого не станеться. Він був у Кеп-Сіті, коли відбувалося те… за що його арештували.

      – Я знаю, за що його арештували, – сказала Сара й потерла очі. – Я не дурна.

      – Знаю, що не дурна, моя люба.

      Сара неспокійно завовтузилась.

      – У них мала бути якась причина.

      – Їм так здається, та всі їхні причини неправильні. Містер Ґолд пояснить, де був тато, і їм доведеться його відпустити.

      – Гаразд.

      Довга пауза. Потім:

      – Але я не хочу повертатися до табору, поки все не скінчиться, і Ґрейсі теж не слід.

      – І не доведеться. А коли прийде осінь, це все стане просто спогадом.

      – Поганим, – додала Сара і шморгнула.

      – Згодна. А тепер спи.

      Сара заснула. Дівчатка зігрівали Марсі, і вона теж задрімала, але сни були погані. У них двоє поліцейських вели Террі геть, натовп дивився, Бейбір Пател плакав, а Ґевін Фрік витріщався у невірі.

      6

      До півночі в окружній в’язниці лунали звуки, мов у зоопарку під час годівлі, – п’янички співали, п’янички плакали, п’янички стояли біля ґрат і перемовлялися криком. Було навіть щось таке схоже на бійку, та оскільки всі камери були самітні, Террі не міг збагнути, як це відбувалося, якщо тільки двоє хлопців не молотять один одного крізь ґрати. Десь у дальньому кінці коридору якийсь тип, без упину й на повні легені, волав першу фразу з Івана 3:16: «Так бо Бог полюбив світ! Так бо Бог полюбив світ![74] Так бо Бог полюбив УВЕСЬ ЦЕЙ ЙОБАНИЙ СВІТ!» Смерділо сечею, лайном, дезінфекційним і тою вимоченою в соусі пастою, що давали на вечерю.

      «Мій перший раз у в’язниці, – чудувався Террі. – Прожив сорок років – й опинився в холодній, у буцегарні, у тюрязі, у старому кам’яному готелі. Хто б міг подумати».

      Йому хотілося відчувати гнів, праведний гнів, і він припускав, що це відчуття може прокинутися на ранок, коли світ набуває чітких обрисів, але зараз, о третій ночі в неділю, як крики й спів уже затихли до храпу, і пердіння, і поодиноких стогонів, Террі відчував тільки сором. Наче він дійсно щось зробив.

74

Переклад Івана Огієнка.