Тотем і табу. Зигмунд Фрейд

з украй бідним сексуальним життям, що обмежувалося, сказати б, ідеальною гомосексуальністю, ми схильні бачити в ньому взірець третього типу. Найістотніший аспект його вдачі і її таємниця, мабуть, полягає в тому, що після вживання дитячої допитливості задля сексуальних інтересів він зміг сублімувати більшу частину свого лібідо у потяг до дослідництва. Але забезпечити докази цієї концепції непросто. Для цього ми мали б отримати уявлення його психічний розвиток у перші роки дитинства, а сподіватися на такий матеріал, коли дані про [той період] його життя мізерні і непевні, було б, здається, нерозумно – надто, коли йдеться про інформацію, і якій навіть наше покоління відмовляє стороннім.

      Ми мало знаємо про молодість Леонардо. Він народився 1452 року в маленькому містечку Вінчі між Флоренцією та Емполі, незаконною дитиною, що в ті часи не вважалося за велику ваду у суспільному становищі. Його батьком був синьйор П’єро да Вінчі, нотаріус і нащадок нотаріусів і фермерів, прізвище яких походило від місцини Вінчі; його мати, така собі Катеріна, ймовірно, сільська дівчина, згодом вийшла за іншого уродженця Вінчі. Ніщо більше стосовно матері не виринає в історії життя Леонардо, тільки письменник Мережковський вважав, що знайшов якісь її сліди. Єдиною чіткою інформацією про дитинство Леонардо є правовий документ від 1457 року, податковий кадастр, у якому Вінчі Леонардо згадується серед членів сім’ї як п’ятирічний незаконний син синьйора П’єро[29]. Оскільки шлюб синьйора П’єро з Донною Альб’єрою залишався бездітним, малий Леонардо міг виховуватися у домі свого батька. Він не покидав цей будинок, аж доки не вступив учнем – невідомо, якого року – у майстерню Андреа дель Вероккйо. У 1472 році ім’я Леонардо вже можна було знайти в реєстрі членів «Compagnia dei Pittori». Оце й усе.

      II

      Один-єдиний раз, наскільки мені відомо, Леонардо в одному зі своїх наукових нарисів повідомляє дещо зі свого дитинства; в уривку, де йдеться про політ шуліки, він раптом переривається, щоб віддатися спогаду, що виринув з пам’яті про дуже ранні дитячі роки:

      «Здається, мені заздалегідь судилося так ретельно вивчати шуліку, бо у моєму дуже ранньому спогаді з дитинства мені здавалося, що я лежу в колисці, а до мене прилетів шуліка, розтулив мені рота своїм хвостом і багато разів штовхнув тим хвостом у вуста»[30].

      Отже, дитячий спогад надзвичайно дивного характеру. Дивний за змістом і за віком сновидця. У тому, що людина зберегла спогад про те, як була немовлям, немає нічого неймовірного, хоча він аж ніяк не надійний. Однак те, що розповідає Леонардо – як шуліка хвостом розтуляє рота дитині – настільки неймовірне, казкове, що ймовірнішим видається інше припущення, яке за одним разом пояснює обидві притичини. Сцена з шулікою є не спогадом Леонардо, а фантазією, яку він створив пізніше і переніс у своє дитинство[31]. Дитячі спогади людей часто мають саме таке походження: вони взагалі

29

Scognumiglio. Цит. с. 15 (прим. авт.).

30

«Questi seriver si distintamente del nibio par che sia mio distino, perche nelia mia prima ricordatione della mia infantia e mi parea che essendo io in culla, che un nibio venissi a me e mi aprissi la bocca colla sua coda e molte volte mi percuotesse con tal coda dentro alle labbra» (Cod. atlant. F. 65 V).

31

Г. Елліс у в цілому доброзичливій рецензії на цей твір у «Journal of mental science» (липень, 1910) заперечує проти такого пояснення: дуже ймовірно, цей спогад Леонардо має реальні підстави, оскільки спогади дитинства часто сягають набагато далі у часі, ніж зазвичай вважається. Зрозуміло, великий птах не мав неодмінно бути саме шулікою. Я охоче на таку думку пристаю і додам лише припущення, що мати спостерегла приліт великого птаха до своєї дитини, і могла сприйняти це як важливу прикмету, а згодом неодноразово розповідала про це синові, тож він запам’ятав її розповідь і потім, як часто трапляється, міг сплутати її зі спогадом про власне враження. Така зміна не шкодить моїй теорії. Фантазії людей про своє дитинство, створені пізніше, спираються найчастіше саме на дрібні деталі забутої реальності минулого. Тому потрібен таємний мотив, щоб витягти подробиці минулого з небуття і відповідно переробити, як це сталося у Леонардо з птахом, названим шулікою, і з його дивними діями (прим. авт.).