Тотем і табу. Зигмунд Фрейд

Мони Лізи почав її писати Леонардо. Та оскільки робота над обома картинами розтяглася на роки, художник, поза сумнівом, працював над ними одночасно. Найліпше узгоджувалося б з нашою ідеєю, якби саме заглиблення у риси Мони Лізи спонукало Леонардо створити композицію «Святої Анни». Бо, якщо усмішка Джоконди пробудила в ньому спогад про матір, тоді нам зрозуміло, що вона перш за все підштовхнула його до прославлення материнства, коли посмішку, знайдену у шляхетної дами, він повернув матері. З огляду на це, ми маємо перенести свою увагу з портрета Мони Лізи на цю іншу, навряд чи менш прекрасну картину, що нині теж зберігається у Луврі.

      Свята Анна з дочкою і внуком – цей сюжет нечасто зустрічаємо в італійському живописі. Картина Леонардо, як на те, дуже відрізняється від решти досі відомих. Мутер так коментує її: «Деякі художники, як Ганс Фріс, Гольбейн Старший і Джироламо дей Лібрі, зображують Анну, яка сидить поруч з Марією, а між ними стоїть дитина. Інші, як Якоб Корнеліус у своїй берлінській картині, зображують у буквальному сенсі “Святу Анну втрьох”, тобто у них Анна тримає в руках маленьку фігурку Марії, з іще меншою фігуркою Христа на руках»[69]. У Леонардо Марія сидить на колінах своєї матері, нахилившись уперед і простягнувши обидві руки до хлопчика, що доволі безцеремонно бавиться з ягням. Бабуся, взявшись у бік однією рукою, з блаженною усмішкою дивиться долі, на обох. Композицію не випадає назвати цілком невимушеною. Усмішка на вустах обох жінок, поза сумнівом, та сама, що на портреті Мони Лізи – але тут вона втратила свій зловісний і загадковий характер, виражаючи душевність і тихе блаженство[70].

      Трохи замислившись на спогляданні цієї картини, ми починаємо розуміти, що написати її міг тільки Леонардо, так само, як тільки він міг створити фантазію про шуліку. Ця картина є синтезом історії його дитинства; її деталі відповідають особистим життєвим враженням Леонардо. У будинку свого батька він зустрів не тільки добру мачуху донну Альб’єру, але також бабусю, матір свого батька, Мону Лючію, яка, либонь, була до нього не менш лагідною, ніж бабусям взагалі належить бути. Ця обставина мала напровадити його на ідею зобразити дитинство під опікою матері й бабусі. Інша дивовижна риса картини набуває ще більшого значення. Свята Анна, мати Марії і бабуся хлопчика, має бути у поважному віці, однак зображена тільки трішечки старшою і серйознішою за святу Марію, але, в цілому, ще молодою жінкою у розквіті вроди. Леонардо, насправді, дав хлопчикові двох матерів – одну, що на картині простягає до нього руки, та іншу, трохи відсунуту на задній план, і обох він зобразив з блаженною усмішкою материнського щастя. Цю особливість картини не оминули увагою автори: Мутер, наприклад, вважає, що Леонардо просто не наважився писати святу старою, спотвореною зморшками, тому представив Анну в розквіті жіночої вроди. Чи задовольнить нас таке пояснення? Інші автори схильні заперечувати «однаковість віку матері й дочки»[71]. Проте намагання Мутера пояснити цю особливість картини доводять, що враження про молодість святої Анни справді

69

Muther, с. 309 (прим. авт.).

70

О. Константинова (цит.) пише: «Сповнена ніжності Марія дивиться на свого улюбленця з усмішкою, що нагадує загадкову усмішку Джоконди», і в іншому місці про Марію: «В усіх її рисах панує усмішка Джоконди» (прим. авт.).

71

Seidlitz W. V. L. d. V. II Bd, с. 274 (прим. авт.).