Місячна долина. Джек Лондон

футів, вісім і три чверті дюймів. Мабуть, мене прозвали так тому, що багато важу.

      – Важить він на рингу сто вісімдесят фунтів, – докинув слово Берт.

      – Ет, облиш, – перебив його Біллі, і в очах йому промайнула тінь невдоволення. – Я зовсім не боксер. Уже півроку не виступаю на рингу. З мене досить. Для такої забави шкода й світла світити.

      – Але ж ти заробив дві сотні, пам’ятаєш, тоді, як добре полатав боки тому Слешерові з Фріско, – гордовито відказав Берт.

      – Та годі, годі вже про це!.. А ось ви, Сексон, ви зовсім невеличка, але збудовані як на загад. Ви й кругленька і разом з тим струнка. Ладен закластися, що вгадаю, скільки ви важите.

      – Ні, ні, не вгадаєте, всі дають мені більше, ніж я насправді важу, – всміхнулася Сексон, сама собі дивуючись, як їй приємно і разом з тим прикро, що він більше не виступає на рингу.

      – Ну, за мене не бійтеся, – запевнив він, – у мене око певне – це мій фах. Ось побачите… – Він критично поглянув на неї, і в погляді його загорілися іскри захоплення. – Стривайте хвилину.

      Він простягнув руку через стіл і помацав її біцепси. Дотик його твердих пальців був дужий та чесний, і Сексон пройняло тремтіння. Цей мужній хлопець мав якусь магічну силу. Якби Берт або хто інший з чоловіків доторкнувся так до неї, це б її тільки роздратувало. Але цей хлопець! «Невже ж це суджений?» – спитала вона себе, а Біл тим часом провадив:

      – Ваше вбрання важить не більше за сім фунтів. А відняти сім від… гм-гм… даймо, від ста двадцяти трьох – це буде… сто шістнадцять, – оце й є ваша вага.

      Мері скрикнула докірливо:

      – Ой, Біллі Робертсе! Про такі речі не годиться розмовляти.

      Він зиркнув на неї довгим, здивованим поглядом.

      – Про які це речі? – спитав він нарешті.

      – Ви знову своєї! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервоніла!

      – Вигадки! – обурено заперечила Сексон.

      – Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонію, Мері, – пробубонів Біллі. – Я й сам знаю, що гаразд і що ні. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаєш. А я нічого лихого на думці не маю, і Сексон це знає. Ні я, ані вона не думаємо про те, на що ви натякаєте.

      – Ось бачите, бачите! – розхвилювалася Мері. – Який ви бридкий! Я навіть не думала про такі речі.

      – Цить, Мері! Годі! – гримнув на неї Берт. – Не кажи казна-чого! Біллі ніколи нічого негожого не вчинить.

      – Але він не сміє бути такий нечемний, – не вгавала Мері.

      – Та годі вже, Мері, – не чіпляйтесь, – відмахнувся Біллі, обертаючись до Сексон. – А що, дуже я помилився?

      – Сто двадцять два, – відповіла та, дивлячися замислено на Мері. – Сто двадцять два разом з одежею.

      Біллі зареготався від щирого серця, а Берт і собі.

      – Хай вам усячина! – захвилювалася Мері. – Ви мені противнющі обоє… та й ти теж, Сексон. Ніколи не сподівалася від тебе такого.

      – Ось послухай, серденько, – лагідно почав був Берт, обіймаючи її за стан.

      Але Мері, вдаючи ображену, різко відштовхнула його руку, хоч відразу схаменулась