Кращий вік для смерті. Ян Валетов

не налетів на неї.

      – Там мій дім.

      – Але Болота…

      – Тобі не Боліт треба боятися…

      Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.

      – Ось чого тобі треба боятися…

      – Ти там жила весь цей час?

      Вона фиркнула.

      – Так. Де мені було жити, щоб вожді мене не знайшли? Там, куди вони і заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, і не тремти – тебе не з’їдять. Головне – дотягнути до світанку. Вранці нас тут уже не буде.

      Тім кивнув.

      Обличчя дівчини було наполовину сховано в тіні, зате друга половина – яскраво освітлена місячним світлом. Книжник побачив тільки окраєць усмішки. Як йому здалося, підбадьорливої.

* * *

      Білка розбудила його на світанку.

      Ліс був сірий і між стовбурів блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсім по-осінньому слизький, хоча температура після півночі не опускалася нижче сорока п’яти. Сирість і близькість Болота витягувала з кісток тепло, і від цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.

      Останні години цієї божевільної ночі вони провели в гнізді Білки – просторому будиночку, розташованому на гілках старої розлогої верби, що стояла біля самого краю Болота. Тім погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гілках. Він аж нестямився від страху і втоми і вирубився, щойно опинився в безпеці.

      Але сон виявився недовгим, хоч і глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся від того, що Білка трясла його за плече.

      – Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.

      Тім підвівся і знову сів – ноги погано слухалися, боліло побите тіло. І голова жахливо гула після вчорашнього удару Ноги.

      – Не можу… – видавив із себе Тім. – Дай відпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стільки років…

      – Раніше я їм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-іншому. Я тобі потім поясню, – Білка похитала головою. – Треба йти. Підводься.

      Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Він жахливо забруднився після вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг і смердів каналізаційною рідиною так, що й сам був готовий закашлятися. Білка ж посвіжішала, вимилася, вдягнула чистий одяг, і про вчорашню сутичку нагадували лише кілька саден на блідому від недосипу обличчі.

      – Помитися б… – несміливо попросив Тім.

      Білка похитала головою.

      – У дорозі помиєшся. Допомагай.

      Вона зникла в дверному отворі, яким був широкий люк у підлозі, біля якого лежало кілька мішків, приготованих для спуску. Мішки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив їх донизу, до підніжжя дерева на мотузках, стогнучи від напруги.

      Не встиг він перевести дух, як Білка знову з’явилася в будиночку, навіть не захекавшись.

      – Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пістолет. Це тепер твій пістолет.

      Тім хотів було сказати, що стрілець із нього ніякий, але передумав.

      Білка зупинилася посеред свого притулку, обвела