Название | Кращий вік для смерті |
---|---|
Автор произведения | Ян Валетов |
Жанр | Социальная фантастика |
Серия | Сучасна гостросюжетна проза |
Издательство | Социальная фантастика |
Год выпуска | 2017 |
isbn |
Облом мовчки понурив голову.
– Що будемо робити? – запитав Свин із побоюванням.
Йому не хотілося втрачати місце вождя, колись завойоване кров’ю.
– Ми повинні їх зловити, – сказав Бігун. – Змусити Книжника привести до місця, де лежать ліки, а цю руду суку прибити до воріт Парку. Живцем. І ми її приб’ємо!
– А я її трахну, – усміхнувся Свин, почухавши себе в паху.
– Скільки завгодно, бро, – посмішка Бігуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’ємо її до воріт. Це наказ усім челам, які підуть із нами. Брати обох живими. Вони повинні здохнути на очах у племені, та так, щоб про їх смерті герли ще двадцять поколінь розповідали бебикам. І ті рідко срали від страху…
Погоня відстала. Швидше за все вождів налякала пожежа, яка починалася в Бібліотеці. Літо в цьому році видалося спекотне, сонце істотно підсушило траву в Парку, стрімко жовтіюче листя теж тьмяніло з дня на день усе більше і більше, так що горіти справді було чому.
Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося років із десять. Усі мертві дерева вичистили давним-давно, і не з міркувань безпеки, а через лінощі – навіщо ходити далеко в пошуках палива, коли все є під рукою? Але і без висохлих стовбурів пожежа могла вийти на славу: дістанеться вогонь до трави – і спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрісся так, що в деяких місцях пробратися через щільні високі зарості було вкрай важко.
Книжник із болем подумав про палаючі стелажі, на яких обвуглюються корінці книжок, і сподівався, що згорять не всі, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвідчувала протилежне. Одне Тім розумів чітко – назад йому не повернутися ніколи, а, значить, книжки стануть сміттям і підуть на розпалювання протягом однієї-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому і Білці можливість сховатися.
Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неї буквально відразу за воротами з охороною і заквапилися на схід, залишивши вартових милуватися загравою. Місця все ще були знайомими. Не те щоб Тім добре орієнтувався в темряві, просто тут, зліва, лежала обплутана плющем із голови до ніг величезна статуя Ґодзилли, на якій він іще кідом грав з однолітками. До речі, серед них був Шкутильгало, який тоді не шкутильгав, і Нога, тоді ще молодшенький, але вже не безневинний – великий і злісний.
Трохи далі, там, де плити старої дороги стирчали із землі залишками гнилих зубів, знаходився постамент, із якого визирали ноги Принца і Принцеси – вицвілі, потріскані шматки товстого пластика. Самі Принц із Принцесою валялися дещо віддалік, так, як і 85 років тому, тримаючись за руки. Але їх Тім не розгледів, надто вже густою виявилася тінь платана, що нависав над стежкою. Із платана з неприємним цоканням на плече Білці стрибнув її ручний гризун – Тім навіть злякатися не встиг, так швидко це сталося. Стрибнув, майнув тінню і зник у каптурі худі, як у гнізді, – дівчина навіть не збилася з кроку.
До Боліт звідси було менше милі – рукою подати. Ходити по цій стежці ніхто з племені не