Круговерть. О. Генри

моєї cara[23] Колумбії?

      – І це ще буде дешево, – зітхнула молодиця.

      – Ah, Dios! – видихнув генерал Фалькон. – Що мені війна та політика? Це місце є раєм. Моя країна має й інших відважних героїв, щоб продовжувати боротьбу. Що для мене слава й убивства представників народу? Ніщо. А тут я знайшов янгола. Купімо ж готель «Еспаньйол», і ви будете моєю, а гроші не будуть марно витрачені на зброю.

      Пані О’Браєн опустила свою світлу голівоньку на плече колумбійського патріота.

      – О, сеньйоре, – зітхнула вона щасливо, – ви просто жахливі!

      За два дні в час, призначений для передачі зброї генералу, на орендованому складі вже поскладали скрині з уявними карабінами, і на них сидів «міністр оборони», очікуючи, що його приятель Келлі приведе туди жертву.

      Пан Келлі поквапився призначеної години до готелю «Еспаньйол». Він застав генерала за столом, коли той робив якісь підрахунки.

      – Я вирішив, – заявив генерал, – не купувати зброю. Я сьогодні придбав цей готель, і саме в ньому відбудеться шлюбна церемонія генерала Перріко Хіменеса Віллабланка Фалькона з мадам О’Браєн.

      Панові Келлі аж дух перехопило.

      – Ах, ти стара голомоза бляшанка для вакси, – зашипів він, – та ти шахрай, ось хто ти! Бо ти купив пансіон за гроші, які належать твоїй проклятій країні, де б вона не була.

      – Ах, – зронив генерал, роблячи підсумок у стовпчику, – це те, що ви називаєте політикою. Війна та революція – речі неприємні. Авжеж. І не надто добра справа завжди крокувати за Мінервою. Аж ніяк. Набагато приємніше утримувати готелі та ніжитися з цією Юноною. Ах які ж у неї золоті кучерики!

      Пан Келлі мало не задихнувся.

      – Ах, сеньйоре Келлі! – правив далі генерал пристрасно і поцікавився: – Ви ніколи не куштували рагу з яловичини, яке готує мадам О’Браєн?

      Малята в джунглях

      Монтегю Сілвер, найметикуватіший волоцюга та шахрай на всьому Заході, якось сказав мені в Літл-Року:

      – Якщо ти колись втратиш розум, Біллі, і станеш занадто старим, щоб вдаватися до чесного шахрайства серед дорослих людей, перебирайся до Нью-Йорка. На Заході легковіри народжується щохвилини, але в Нью-Йорку вони з’являються цілими табунами, їх там не злічити!

      За два роки я виявив, що не можу згадати навіть імен російських адміралів і помітив кілька сивих волосинок над своїм лівим вухом. І нарешті второпав, що для мене настав час прислухатися до поради Сілвера.

      Якось я швендяв по Нью-Йорку опівдні та завернув на Бродвей. І там наштовхнувся на Сілвера власною персоною, одягненого в просторі шати, котрий притулився до стіни готелю і полірував півмісяці на нігтях батистовою хустинкою.

      – Склероз чи пенсія? – запитав я його.

      – Привіт, Біллі, – відгукнувся Сілвер – Радий тебе бачити. Авжеж, мені здалося, що Захід став уже занадто сиромудрим. А Нью-Йорк я відкладав на десерт. Знаю, що ницість відбирати речі в цих людей. Вони знають небагато, снують туди-сюди й думають лише час від часу. Я б не хотів, аби моя мати дізналася, що я обшахровую

23

Сara (ісп.) – кохана.