Олмейрова примха. Джозеф Конрад

плечі, й на їхньому тлі блідо-оливкове обличчя видавалося ще блідішим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.

      Олмейр жадібно допався до рису, але, проковтнувши кілька ложок, спинивсь і, держачи ложку в руці, з цікавістю поглянув на дочку.

      – Чи ти чула, Ніно, як з півгодини тому тут проходив човен? – спитав він.

      Дівчина скинула на нього швидкий погляд і, відійшовши далі від світла, стала спиною до столу.

      – Ні, – повільно відказала вона.

      – Тут був човен. Нарешті! Сам Дейн, але він поїхав до Лакамби. Я це знаю, бо він мені сказав. Я розмовляв з ним, та він не міг зайти сюди сьогодні. Сказав, прийде завтра.

      Проковтнувши ще ложку рису, говорив далі:

      – Я майже щасливий сьогодні, Ніно. Вже бачу початок тієї довгої дороги, що виведе нас із миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звідси. Я і ти, моя люба дівчинко, а тоді…

      Підвівшись од столу, він спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарівне якесь видовище.

      – А тоді, – провадив він, – ми будемо щасливі, ти і я. Житимем у багатстві й шані далеко звідси й забудемо це життя, всі зусилля і все лихо!

      Він наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою її волосся.

      – Не варто звірятися на малайців, – додав він, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжній джентльмен. Справжній джентльмен, – повторив він.

      – Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Ніна.

      – Звичайно. Ми виїдемо завтра, – мовив радісно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, моє мале дівчатко?

      Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи її дитинства, коли вони обоє бачили весь світ одне в одному.

      – Я рада, – промовила вона дуже тихо.

      – Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляєш, що це таке. Сам я не був у Європі, але часто чув, як моя мати оповідала про неї, й, здається, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкішне життя. Побачиш сама.

      І знов стояв він мовчки біля дочки, дивлячись на чарівне своє марево. Потім загрозився кулаком сонному селищу.

      – Начувайся, друже Абдуло! – гукнув він. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

      Тоді поглянув на річку й спокійно зауважив:

      – Знов буде буря. Та дарма! Ніякий грім мене сьогодні не розбудить. Цього я певний. На добраніч, моє дівчатко! – пошепки сказав він, пестливо цілуючи її у щоку. – Сьогодні ти ще не видаєшся щасливою, та завтра у тебе буде радісне личко. Так?

      Ніна мовчки слухала батька. Обличчя її було нерухоме, напівзаплющені очі ще дивились у темряву, що тепер ніби заворушилася. Важкі грозові хмари повзли із-за пагорків, змітаючи зорі та проковтнувши небо, ліс і річку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було відчути дотиком. Легенький вітрець завмер, але далекий гуркіт грому та бліде полум’я блискавки застерігали, що наближається буря. Зітхнувши, дівчина повернулася до столу.

      Олмейр лежав уже в гамаку,