Чужі сни. Ян Валетов

про неї як про жінку – інакше довелося б думати про себе як про вбивцю. Він не вбивця. Він робить свою роботу. Від цієї роботи залежить життя його світу – не однієї невідомої йому особи жіночої статі, а мільйонів людей. Його світ поставив усе на перемогу, і якщо для досягнення мети треба буде вбивати – він убиватиме. Обірвати джгут, змінити ймовірність. Усе інше не важливо.

      На набережній Дунаю зібралося повно народу. Тут завжди вирував багатолюдний натовп, а в теплі осінні дні – особливо. Туристи й місцеві роззяви, вуличні торговці, музиканти, люди похилого віку, які мріють посидіти на лавочках та погріти старі кістки, молоді мами з колясками, спритні підлітки на роликах – кого тут тільки не було! Тисячі голосів зливалися в один низький хвилюючий звук, від якого трохи свербіли зуби – немов у повітрі над набережною завис величезний працюючий трансформатор і гудів, гудів, гудів… І в цій мішанині осіб, в цій людській каші, що безсистемно перетікає від ларка до ларка, Давидов мав знайти свою мету.

      Знайти і знищити.

      Ця набережна, люди, звуки живого величезного міста і навіть легкий подих прохолоди від закутої в бетон і граніт річки нагадували давно зниклий світ, що залишився в пам’яті з дитячих років. І ця майже абсолютна подібність не тішила. Щоразу, потрапляючи в Зеро, Давидов переживав не мисливський азарт, не збудження перед черговою акцією і не полегшення після чергового вдалого джампа. Він відчував гостру та болючу, як укол циганської голки, тугу. Фантомний біль. Ностальгію за світом, в якому сонце було ласкавим і діти іноді гралися в сніжки. Світом, який багато років тому зник. Згорів у променях збожеволілого світила. І саме ця туга змушувала його робити те, що слід, хоч яким би страшним було те, що він робив. Інакше той світ не повернути. Ніколи. А Кирило хотів його повернути. Нехай із суто егоїстичних міркувань, але хотів.

      Люди, обличчя, люди, обличчя…

      Він гарячково вдивлявся у перехожих, у тих, хто сидів на лавах, у тих, хто стояв біля парапетів.

      Дівчина з рукою на перев’язі. Чоловік.

      Дитина.

      Десь у цій же юрбі рухалися хлопці з його групи. Він не міг упізнати своїх – зараз у них були чужі обличчя, чужі тіла, але Давидов був упевнений, що вони тут, у радіусі кількох сотень метрів від нього. Усі четверо перебувають поруч. Ідуть, прочісуючи натовп очима. Ще хвилина, дві, п’ять – і він побачить хоча б декількох із них. А можливо, що й не побачить – поставлене перед групою завдання з кожною секундою ставало все більш і більш нереальним.

      Хотілося закричати. А ще краще – вистрілити в повітря. Перше марно, друге неможливо.

      Він закрутив головою у пошуках цілі, намагаючись охопити поглядом якомога більше людей, які йшли повз нього.

      Світ Зеро. Будапешт. Угорщина.

      Жовтень

      Джамп у Кіри вийшов жорсткий.

      Носій нісся по набережній на роликових ковзанах, спритно лавіруючи поміж перехожими, і в момент переходу, коли притомність покинула його, впав на бетонну плитку, проїхавшись по ній плечем і щокою.

      Падала на землю,