Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-Мостович

Куницький, – перервав його Дизма, – де вже мені зараз думати про відпочинок. Я, на жаль, і так забагато відпочиваю.

      – О, цього ніколи не буває забагато!

      – Я безробітний, – криво усміхнувся Дизма. Він чекав побачити на обличчі старого розчарування, подив, але той тільки розреготався.

      – Хе-хе-хе! Ну й жартівник! Безробітний! Ну, зрозуміло, з торгівлею, з промисловістю зараз погано. Нелегко добитися прибуткового місця. А на державній службі багато шани та мало грошей. Платні чиновників, навіть на найвищих посадах, не позаздриш.

      – Це мені почасти відомо, – підтвердив Дизма, – сам я три роки на казенній службі перебував.

      Раптом Куницького пройняло. «Ну і спритна ж ти людина, братику, – подумав він. – Тим краще, якщо дарма брати не хочеш».

      – Вельмишановний пане, – почав він, – як тільки з вами познайомився, відразу мені щось підказало, що Бог вас мені посилає. Якби це тільки справдилося! Пане Дизмо, золотенький пане Никодиме, обставини з обох боків так вдало складаються! Ви шукаєте хорошої посади, а я вже дожив до того віку, коли людина багато сили не має. Друже шановний, не гнівайтеся на мою зухвалість. Але що б ви сказали, якби я вам запропонував узяти на себе, ну, скажімо, управління моїми маєтками і фабриками. Не подумайте, шановний пане, що це дрібниця. Господарство складне, оком не зміриш!

      – Не знаю, чи впораюся я. Я на цьому зовсім не розуміюся, – відверто зізнався Дизма.

      – Але ж, – заперечив Куницький, – ви легко з тим впораєтесь. Утім, там на місці я сам якось собі даю раду, але, знаєте, ті поїздки, ті переговори по канцеляріях, домагатися милості від якогось-там пана Ольшевського, вирішувати справи у міністерствах – для усього цього я вже застарий. Тут потрібен хтось енергійніший, зі зв’язками, перед ким різні там Ольшевські навшпиньки ставати будуть, та й молодшого. Вам, мабуть, ще й сорока немає?

      – Тридцять шість.

      – Оце вік! Дорогенький мій, не відмовте мені. Будете мати зручне помешкання або поряд з нами в будинку, або в окремому флігелі – на ваш вибір. Коні у вашому розпорядженні, авто у вашому розпорядженні. Хороша кухня. Близько від міста. Захочеться відвідати своїх друзів у Варшаві – ласкаво прошу. Словом, жодних обмежень. Що стосується умов – не соромтеся, пропонуйте самі.

      – Гм, – буркнув Дизма, – справді, не знаю.

      – Ну, скажімо, так: окрім того, тридцять відсотків від прибутку, якого ви доб’єтеся. Гаразд?

      – Гаразд, – кивнув головою Дизма, до пуття не зрозумівши, на що він погоджується.

      – А платня, скажімо… дві тисячі на місяць.

      – Скільки? – здивувався Дизма.

      – Ну, дві тисячі п’ятсот. Та роз’їзні, крім того. Гаразд? Руку!

      Дизма машинально потиснув маленьку руку старого. А той, розпашілий і усміхнений, ні на мить не змовкаючи, вийняв величезне вічне перо, заповнив дрібненькими округлими літерками чвертку паперу і підсунув Дизмі підписати. У той час, коли «коханий пан Никодим», прикрашав своє прізвище кучерявим давно винайденим