Щасливий принц. Оскар Уайльд

як Щасливий Принц? – дорікнула мати малому хлопцеві, що вередував, аби йому дістали місяць з неба. – От Щасливий Принц ніколи не капризує!

      – Добре, що хоча б хтось у цім світі може бути щасливим, – прошепотів знедолений бідолаха, дивлячись на прекрасну статую.

      – Він наче янгол, – говорили діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних плащиках та чистеньких білих фартушках.

      – Звідки ви знаєте? – заперечив учитель математики. – Ви ж ніколи не бачили янголів.

      – О, ми бачимо їх уві сні, – відповіли діти, і вчитель насупив брови та строго поглянув на них, бо йому не подобалося, що діти бачать сни.

      Якось уночі над містом пролітав маленький Стриж. Його друзі вже шість тижнів як полетіли до Єгипту, а він лишився тут, зі своєю коханою – прекрасною Очеретинкою. Він зустрів її напровесні, коли ловив над річкою великого жовтого метелика. Очеретинка так причарувала Стрижа своєю струн-кою поставою, що він спинився з нею побалакати.

      – Хочеш, я тебе покохаю? – спитав Стриж, за своєю звичкою одразу приступивши до головного, і Очеретинка низько вклонилася у відповідь. Тоді він закружляв навколо, черкаючи крилами по воді і здіймаючи срібні бризки, – це було його освідчення в коханні. І так воно тривало все літо.

      – Такий зв’язок – просто сміхота, – гомоніли інші стрижі. – У цієї Очеретини ні гроша за душею, а родичів купа! – І справді, очерету на річці було повно.

      А потім прийшла осінь, і всі птахи подалися геть.

      Наш Стрижик почувався зовсім самотнім, а це шляхетне кохання почало йому набридати. «Вона така мовчазна, – думав він про Очеретинку, – але, боюся, надто легковажна: тільки й робить, що заграє з вітром!» То була правда – при найлегшому вітерці Очеретинка починала вихилятись на всі боки.

      «До того ж вона домосідка, – міркував він далі, – а я люблю подорожі, і моя дружина, звісно, теж має їх любити!»

      – Ти полетиш зі мною? – врешті-решт спитав він в Очеретинки. А та лише похитала головою – вона ж була справді прив’язана до свого дому.

      – Отже, ти просто сміялася з мене! – вигукнув Стриж. – Я лечу до Пірамід. Прощавай! – І з цими словами майнув геть.

      Він летів цілісінький день і надвечір опинився у місті.

      – Де ж мені зупинитись? – мовив він сам до себе. – Сподіваюся, в цьому місті мені влаштують гідну зустріч!

      Раптом він побачив статую на високій колоні.

      – Отут я й ночуватиму, – вирішив Стриж. – Чудове місце, та ще й на свіжому повітрі!

      І вмостився біля ніг Щасливого Принца.

      – У мене буде золота спальня, – втішно зауважив він, роззирнувшись довкола, і вже збирався спати; аж раптом, коли він поклав голову під крило, згори на нього впала велика крапля.

      – Що за диво! – вигукнув Стриж. – На небі ані хмаринки, зорі світять ясно – звідки ж дощ? Ні, погода на півночі Європи просто жахлива. Пригадую, Очеретинка любила дощ, та їй завжди було байдуже до інших.

      Впала друга крапля.

      – Коли статуя не захищає від дощу, нащо вона потрібна! – обурився Стриж. – Краще пошукаю якогось затишного димаря.

      Та щойно він розправив крила, щоб злетіти, впала третя краплина – і Стриж, позирнувши вгору, зойкнув з подиву.

      Що ж він побачив?

      Очі Щасливого Принца були повні сліз, і сльози котилися по його золотих щоках. А лице, осяяне місячним світлом, було таке прекрасне, що малий Стриж від душі пожалів його.

      – Хто ти? – спитав він.

      – Я Щасливий Принц.

      – То чого ж ти плачеш? – допитувався Стриж. – Ти мене геть промочив.

      – Коли я був живий і мав людське серце, – відповів Принц, – я не знав, що таке сльози. Адже я жив у розкішному палаці Сан-Сусі, де немає місця журбі. Вдень я бавився зі своїми друзями у саду, а ввечері танцював на балах у Великій залі. Сад був обгороджений високим муром, та мене ніколи не цікавило, що там, по той бік муру, бо я жив серед краси та розкоші. Придворні називали мене Щасливим Принцом, і якщо безтурботне життя – це щастя, то я справді був щасливий. Так я жив, так і помер. Тепер мене поставили сюди, на цю висоту, звідки видно усі нещастя та злигодні цього міста, і хоча зараз у мене свинцеве серце, я не можу не плакати.

      «Отакої! То він не весь золотий?» – подумав Стриж, проте вголос не сказав нічого – він був добре вихований.

      – Далеко звідси, – заговорив Принц тихим і мелодійним голосом, – далеко-далеко звідси, на вузенькій вуличці, є малий будинок. Одне ві-кно розчинене, і я бачу жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе, змарніле, вона кашляє, руки в неї поколоті голкою, бо вона швачка. Зараз вона розшиває лілеями атласну сукню для найгарнішої з королівських фрейлін, щоб та з’явилася у цій сукні на придворному балі. А в кутку кімнати, на ліжку, лежить хворий маленький син швачки. У нього лихоманка, і він просить апельсинів. Але в його матері немає нічого, крім річкової води, і він гірко плаче. Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, ти віднесеш їй цей рубін з мого меча? Я ж бо прикутий до цієї колони і не можу рухатись.

      – На