Між двох орлів. Ярослава Дегтяренко

походжала обійстям, хвилюючись, що матері так довго немає.

      – Чого ти, Олесю, вештаєшся? – невдоволено запитав Омелько. Після вчорашньої пиятики йому було зле, і він лежав на призьбі зовсім хворий, радіючи, що господарка затримується і не бачить його жалюгідного стану. – У мене голова гудить, як макітра, а тут ти туди-сюди майориш!

      – Ох, Омельку, не заважай мені! – вигукнула дівчина. – Не дивись на мене, ліпше перевертайся обличчям до стіни, і все в тебе буде добре!

      – А чого ти так нервуєш, Олесенько? Невже ще якийсь телепень тебе сватати зібрався? – насмішкувато запитав чоловік, пригадавши вчорашнє невдале сватання і досаду поважного козака.

      – На щастя, ні! – вигукнула Олеся, міркуючи, як пояснити Омелькові своє занепокоєння, щоб не видати таємниці, бо ще вчора вони з матір’ю вирішили нічого йому не говорити. Аж тут у хвіртку голосно застукали. Дівчина кинулася відчиняти. І дуже здивувалася, побачивши захекану Надю.

      – Матір Божа! Що трапилося, Надійко? – вигукнула Олеся. – На Полтаву що, татари ідуть?

      – Швидко тікайте звідси… – випалила Надя, а потім, перевівши дух, розповіла подружці, яке лихо спіткало її родину.

      Ця звістка деморалізувала Олесю – вона розгублено дивилася на Надю, не уявляючи, що робити і як тікати, кинувши матір на милість Пушкаря. Та й куди йти, коли в них у всьому білому світі нікого немає? Проте не розгубився Омелько. Він швидко встав, забувши про похмілля, і рішуче почав розпоряджатися:

      – Олесю, ти зараз збереш свої та Левкові найнеобхідніші речі, візьмеш усі гроші, які знайдеш у матері, і підеш звідси разом з Левком під Черкаси, у Мокиївський хутір – там живе двоюрідний брат твого покійного батька Іван Калачник. Пані з ним у сварці, бо після смерті пана Василя він мріяв вам опікуном стати та млином розпоряджатися, а вона на це не погодилася. Він часто намагався з нею помиритися і тому не відмовиться вас прихистити. Нумо, ворушись! Часу мало!

      – А мама? – запитала Олеся. – Ми ж не можемо її кинути! А ти? Ти що, не підеш з нами?

      – Ні, я залишуся тут і спробую визволити пані, – збрехав Омелько, розуміючи, що він нічим не зможе допомогти Марічці, проте зобов’язаний зробити все, щоб врятувати її дітей.

      – А Демко? Якщо він повернеться сюди, а нас не буде…

      – Демко сюди не повернеться, тому що не дурень! Він розуміє, що тут його вб’ють. Ой, тільки не треба, дівчино, ридати! – вигукнув Омелько, звертаючись до Надійки, бо миттєво здогадався про причину її сліз. – Життя мінливе і в руках Божих, тому ще повернеться до тебе твій любкó. Головне, щоб він залишився живий. Та не стій ти, як довбня! – гаркнув він на Олесю. – Кожна хвилина дорогоцінна!

      Бідна дівчина побігла у хату, де похапцем почала збиратися, від хвилювання не розуміючи, що зі своїх і братових речей треба брати, а що варто кинути. Надя дивилася на Омелька – той хмурився, смикав довгий вус та задумливо дивися вдалечінь, щось обмірковуючи.

      – Дядьку Омельку, ти що, справді хочеш врятувати пані