Робін Гуд. Александр Дюма

глухе гарчання собак, із-за дверей, зачинених на засув, чоловічий голос сторожко спитав:

      – Хто там так пізно вештається?

      – Одчиняй! Це Роланд Рітсон, рідний брат твоєї Марґарет. Невже лишиш нас тут стояти, як жебраків, га, ліснику? – нетерпеливився Рітсон.

      Нарешті двері прочинились, і запізнілі гості ввійшли.

      Рітсон, відкинувши полу плаща, зразу потайки поклав на лаву великий згорток і ступив крок назустріч лісникові.

      Ґілберт Гед, привітно кивнувши шваґрові, шанобливо вклонився його супутнику:

      – Ласкаво просимо, сер лицар. Вибачайте, що тримав вас під дверима так довго. Хижка моя стоїть на відлюдді, а в лісі повно розбійників. Мушу бути обережним. Сідайте ближче до вогню, почувайтесь як удома, обсушіться, а коло ваших коней є кому поклопотатися… Агов, Лінкольне! – гукнув лісник із сіней до помічника. – Постав панських коней під навіс: у стайні затісно. Та кинь їм кілька оберемків соломи та сіна в годівницю…

      На голос чоловіка до кімнати вбігла молода жінка. Рітсон одразу кинувся до неї з обіймами, усміхаючись і вигукуючи:

      – Марґарет, дорогенька! Дай-но я тебе розцілую! Ти, сестричко, зовсім не змінилася, ба навіть погарнішала: очі сяють, рум’янець на щічках. Відколи цей лісовий бурмило тебе засватав, ти стала справжньою красунею!

      – Бо щаслива, – лагідно відказала Марґарет, ніжно глянувши на чоловіка.

      – У Меґґі така пречудова вдача, що поряд із нею будь-хто почувається щасливим. У нашому маленькому домі досі не було жодної сварки… Та годі про це. – Лісник обернувся до гостей: – Присувайтеся ближче до вогню. Марґарет миттю зготує поїсти, а потім постелить вам… Ну ж бо, жінко, не барися!

      Молода жінка жваво метнулася до вогнища, а тим часом Рітсон нахилився над лавою, відгорнув край вовняної ковдри і поглянув на дитину. Личко міцного однорічного хлопченяти було спокійне – він навіть не поворухнувся, тихенько сопучи вві сні. Старанно поправивши зім’ятого чепчика, Рітсон випростався і неголосно покликав сестру:

      – Ходи-но сюди, сестричко! Хоч ми й не бачилися вісім років, я завітав не з порожніми руками – маю для тебе подарунок… Поглянь!

      – Матір Божа! – У Марґарет на очах виступили сльози. – Дитя… Суще янголятко! Невже це твій синочок? Ґілберте, мій брат привіз нам малюка!

      Лісник наблизився, похмуро поглядаючи на шваґра.

      – Що ж це ти, друже, занедбав військове ремесло та записався в годувальниці? – суворо спитав він. – Звідки в тебе дитина? І що це за дивацтво – блукати лісовими нетрями з немовлям під плащем? Навіщо ти привіз його сюди – кажи, та як на духу!

      – Не гарячкуй даремно, друзяко Ґілберте! – Рітсон скривився. – Мені й самому вже набридло нянькувати. Цей хлопчик не має до мене жодного стосунку. Він сирота, а сер лицар, який прибув разом зі мною, – його опікун. Нехай добра Меґґі тим часом подбає про хлопченя, а його світлість розповість нам, звідки це дитя взялося і хто воно.

      Молодій