Терези. Анна Хома

чоловічого погляду їхньому дому нічого не бракувало: мав він і європобілку, і склопакети, і два санвузли, але батько хотів, щоб усе хоч трохи було, як при мамі, не розуміючи, що без мами цього не буде ніколи.

      Двоповерховий особняк виявився для них двох завеликим, тому тато взяв за звичку ночувати поза домом, а син перебрався у гараж, переобладнавши його під особисту зону роботи і відпочинку.

      – За майбутнього провідного провізора фірми «Конвалія»! – підняв Вітьок бляшанку і голосно заржав. Його манери не змінилися з часів студентства, тільки волосся він тепер не брив наголо, а акуратно стриг, завдяки чому був схожий на розумника Вілла Хантінга з однойменного фільму. – Повісять тебе на дошку пошани, а всі інші будуть втикати в тебе дротики. Для релаксації.

      Як регіональний представник солідної закордонної фірми, Віктор Негода віднедавна став виходити в люди у костюмі й краватці і навіть у неділю не зраджував своїх звичок. Тільки зараз піджак валявся десь в одному куті, а краватка – в іншому.

      Панакота – повна протилежність Вітька, неформал з вибіленими косичками і купою сережок у носі, вухах і брові – підтримав його своєю бляшанкою, шкірячи зуби і похитуючи в ритм головою. Не в той ритм, який звучав з колонок компа. У нього завжди в навушниках був свій ритм.

      – Чого шкіритеся? – Максим відсьорбнув «Першу броварню» і витрусив із пакетика залишки кальмарів. Сушених, звісно. – А може, і провідного, ви звідки знаєте?

      Але розслабитися не вдавалося, хоч усе пиво «Першої броварні» випий…

      – Запам’ятай, – Вітьок був на чотири роки старший і заробляв удесятеро більше, отож вважав, що має право його повчати, – мій колишній шеф не любить вискочок і розумників. «Конвалія» – це звіринець, і щоб там вижити, треба мати сталеві нерви і нуль цілих нуль десятих совісті. Навіть назва говорить сама за себе: ніби й гарна квітка, та в ній дофіга отрути!

      – Чому ж тоді ти весь час так нахвалював свою колишню роботу?

      – Бо там можна навчитися всього. Після такої школи тебе візьмуть усюди з руками і ногами. Глянь на мене: там я був звичайним менеджером, а став регіональним представником німецької фірми «Берлін-Хемі». Знаєш, скільки мені тепер платять? Ні, краще тобі не знати!

      – Зате Максиму щастить з тьолками! – вставив Панакота. – Кожен день – інша. Такі мальвіни за ним бігають – пальчики оближеш! Він тільки свисне – як вони вже тут!

      Вітьок примружив очі, смакуючи пиво:

      – І чого це нам так не щастить? Свисти – не свисти!

      – Ситий голодного не розуміє, – вів своєї Панакота. – За нами вони табунами не ходять, тому нам треба за них боротися, а йому все піднесуть на блюдці. Нам би випити – і всі дівчата для нас красуні, а йому подавай мальвіну від кутюр! Щоб у кадилаку з відкритим верхом, з дачею на Мальдівах, а не як у твоєї Марти – в Бібрці.

      – Ви просто заздрите! – перервав підколювання друзів Максим. – Не можна святкувати наперед, я тільки завтра йду на співбесіду. Погана прикмета.

      А може, то