Проблема трансформації людини. Metamodernism/ Post.metamodernism. перше наукове дослідження в Україні (2015—2018). Вікторія Манагарова

нормальна людина починає тікати від суцільного чорного стану і ця втеча від себе породжує небажання бачити також і інших, які стали причиною народження культурного мороку.

      Так, історія із вірою у світле майбутнє була остаточно вирвана із коренем і відкинута у зяючу порожнечу. Але у людини залишилось також і прагення закреслити усю історію модерну, закреслити повністю минуле, закритися від нього, щоб не відчувати нестерпний біль і сором за власні думки.

      На арену виходить людина без минулого, без сьогодення, без майбутнього. Людина без сенсу. Без точки опори. Без цінностей. Без надії. Без віри. Без мрії. Людина-пасивний споживач, яка із відкритими очима зустріла “кінець історії” у смислі кінця усіх політичних систем, без можливості творення кращої соціальної моделі, аніж відома існуюча модель всезагальної свободи лібералізму [54].

      Людина зустріла також “кінець мистецтва” [61], яке не змогло більше продукувати навіть нові форми, постійно мутуючи і зіштовхуючись із уже відомими багаторазово практиками модернізму.

      Зрештою, людина зустріла кінець науки і, вцілому, кінець філософії в усіх метанаративних формаціях минулого [20].

      Середина 20 століття за визначеннями Ж. Дільоза і Ф. Гваттарі сформувала “бажаючих машин” функціонуючих у “тілі без органів” із мисленням “ризоми” [8] – без початку і кінця, мисленням, яке перетворило світ у глобальну пустку без справжніх почуттів, які фрагментарно стали розпорошеними у мережевих просторах, створюючи тексти, які не зобов'язують до серйозних міркувань, породжуючи негармонійне багатоголосся нескінченої кількості нарцисичних маленьких Я, які описав Ж. Липовецький у праці “Ера Пустки” [19].

      Голоси цих маленьких Я, на думку філософа, стали нікому непотрібними, вони почали існувати без сенсу і тонути у масовому потоці поверхових медіа, кожного дня багаторазово створюючи шаблонну інформаційну сітку про проблеми, які нікому не цікаві, які ніхто не бажає слухати довше декількох секунд і які існують лише задля того, щоби заповнювати холодними байдужими звуками комерційні прямі ефіри.

      Феномен тотальної відсутності автора, про який писав, зокрема, М. Фуко [87], пояснюючи елементи дискурсивних практик, які, спираючись тільки на свіжі новини, стали уникати будь-якої історичності, створюючи кожен день все нові і нові безкореневі історіі без кінця, став яскраво помітним у добу постмодерну, але, разом із тим, він розпочався саме з періоду історії “нульового письма” Р. Барта [92], посилюючи інформаційну пустку у Добу постмодерну у багато разів і прояснюючи, разом із тим, нові закони об'єктивної і неупередженої журналістської майстерності, яка почала старанно маскувати усі емоції живої людини, розчиняючи власне Я у глобальному просторі інформаційних технологічних нейтральних систем, формуючи “масову”