Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років. Андрій Харук

форма й декларації далеко не завжди відповідали реальним справам.

      За своїми ознаками Гетьманат Скоропадського цілком відповідає рисам численних європейських авторитарно-консервативних режимів, з усіма їхніми перевагами й недоліками. В історичних умовах Другої світової війни найближчим аналогом Гетьманату Скоропадського була влада маршала Петена в окупованій німцями Франції. Але з уточненням, що перед цим Франція зазнала поразки, а не запросила німців як союзників. Тому є нюанси. Однак на шляху часто дратівливих історичних аналогій нас має і дещо зупиняти, а саме – короткий термін правління гетьмана, який не дав змоги розвинути й розвернути всі внутрішні політико-правові тенденції його режиму, показати, до чого ж насправді прагнув П. Скоропадський. Гетьман офіційно керував країною «до виборів Сейму й початку його роботи». Знову-таки складно остаточно встановити характер і перспективи видозміни статусу одноосібної влади гетьмана – на користь особистої диктатури з національним забарвленням, на користь президентства або в напрямі конституційної монархії.

      Доречно погодитися з думкою істориків про те, що потрібно розмежовувати Українську гетьманську державу 1918 р. та ідею української спадкової монархії у формі Гетьманату, яка була напрацьована вже потім, у 20-х роках ХХ ст. Так, справді, не Скоропадський заснував в еміграції гетьманський рух; він на звичайних підставах уступив у листопаді 1921 р. до Українського союзу хліборобів-державників, що його створив роком раніше В’ячеслав Липинський. Характерно, що ідеолог українського консерватизму Липинський тоді боявся, що Скоропадський «недостатньо реакційний, що він демократ… Він не погоджується стати спадковим гетьманом, а нам потрібна монархія, бо після смерті гетьмана знову почнеться агітація, боротьба партій, тобто Руїна».

      У 1918 р. порятунком для гетьмана міг би стати який-небудь консенсус організованих українських національних політичних сил, але цього не сталося. З іншого боку, він міг би уникнути звернень за політичною підтримкою до українських лівих, якби його режим мав міцну соціальну базу. Плани Скоропадського в цьому напрямі відомі: опора на дрібних землевласників-козаків, які б стали соціальною та військовою основою Гетьманату. Але цю опору ще треба було сформувати, фактично створити за допомогою аграрної реформи і відновлення козацького стану. А на селі вже розпалювалося багаття повстанського руху: більшовицьке роздавання землі під час нетривалого перебування радянської влади видавалося їм кращим, аніж якась «приватна власність» чи «земельна реформа». А на перетворення такого масштабу, знову-таки, був потрібен і час, і можливості, і люди, – але часу, можливостей і людей у гетьмана було замало. Деякі соціальні процеси просто вийшли з-під контролю. Більш реальними були реквізиції продовольства, що проводилися австро-германцями.

      «Одна з головних моїх помилок, – писав згодом