Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте

одне: що в тій ієрархії, запровадженій вчителькою Олів’єро, мене не буде поряд з Лілою; не почути більше, як вчителька говорить з гордістю: «Черулло та Ґреко – найкращі». Якби одного дня вона б сказала: «Найкращі в класі – Черулло та Сарра-торе», або «Черулло та Пелузо», – я б, мабуть, відразу померла. Отож я всіма своїми дитячими силами старалася не те щоб стати першою в класі, – бо це мені здавалося неможливим – а щоб не скотитися на третє, четверте чи останнє місце. Я займалася лише навчанням та іншими складними шкільними справами, які мені давалися нелегко, аби лише не відставати від тієї нестерпної та блискучої дівчинки.

      Блискучою вона була для мене. Для всіх інших школярів Ліла була лише нестерпною. З першого по п’ятий клас початкової школи, трохи з вини директора, і трохи – ще й через вчительку Олів’єро, вона була найненависнішою дівчинкою в школі та районі.

      Двічі на рік директор школи влаштовував змагання між класами, щоб виявити найбільш здібних учнів, і як наслідок – найпрофесійніших вчителів. Олів’єро це дуже подобалося. Перебуваючи у стані вічного конфлікту зі своїми колегами, який інколи погрожував перейти у відкриту бійку, вчителька використовувала мене з Лілою як очевидний доказ свого професіоналізму, доказ того, що вона є найкращою вчителькою початкової школи в нашому районі. Тож вона частенько водила нас за собою з класу в клас, за бажанням директора і просто так, щоб позмагатися з іншими учнями, дівчатками та хлопчиками. Мене, як правило, виставляли першою, щоб оцінити рівень знань противника. Зазвичай вигравала я, але не з надто великим відривом, щоб не принизити вчителів чи учнів. Я була гарненькою дівчинкою, з білявими кучериками, мені подобалося виступати, але я ніколи не поводилася зухвало, а тому викликала в усіх навколо почуття зворушеності та розчулення. Тому коли виявлялося, що я краще за всіх розповідаю вірші напам’ять, знаю таблицю множення, розв’язую приклади на ділення та множення чи називаю перелік поділу Альп – Приморські, Котські, Грайські, Пеннінські і так далі, – учителі завжди мене гладили по голівці, а школярі розуміли, як нелегко було мені вивчити всю ту науку, і не ненавиділи мене.

      Із Лілою було не так. Уже в першому класі початкової школи вона значно переважала усіх інших. Навіть більше того: вчителька стверджувала, що якби вона хоч трохи постаралася, то могла б відразу скласти випускний екзамен другого класу і у неповних сім рочків піти до третього. З пли-ном часу той розрив, що відділяв її від інших, збільшувався. Ліла могла подумки виконувати неймовірно складні розрахунки, в її диктантах не було жодної помилки; розмовляла вона, як і ми всі, на діалекті, але при нагоді могла перейти на грамотну літературну італійську, невимушено вживаючи такі слова як «призвичаєний», «розкішний», «з превеликим задоволенням». Отже, коли вчителька виставляла на змагання її, щоб продемонструвати відмінювання іменників і дієслів чи розв’язання задачі з математики, то годі було навіть намагатися стримати розчарування та вдавати байдужість