Полліанна дорослішає. Елінор Портер

Розділ 7. Нове знайомство

        Розділ 8. Джемі

        Розділ 9. Плани та інтриги

        Розділ 10. У провулку Мерфі

        Розділ 11. Сюрприз для місіс Керю

        Розділ 12. За прилавком

        Розділ 13. Терпіння винагороджується

        Розділ 14. Джиммі та зеленооке чудовисько

        Розділ 15. Тітонька Поллі занепокоєна

        Розділ 16. Як чекали на Полліанну

        Розділ 17. Як Полліанна повернулася

        Розділ 18. Знову вдома

        Розділ 19. Два листи

        Розділ 20. Відпочивальники

        Розділ 21 . Дні літа

        Розділ 22. Супутники

        Розділ 23. Прикутий до двох ціпків

        Розділ 24. Відкриття Джиммі

        Розділ 25. Гра і Полліанна

        Розділ 26. Джон Пендлтон

        Розділ 27. День, коли Полліанна не грала

        Розділ 28. Джиммі і Джемі

        Розділ 29. Джим і Джон

        Розділ 30. Джон Пендлтон повертає ключ

        Розділ 31. Минули роки

        Розділ 32. Новий Аладдін

      Розділ 1Делла переконала

      Делла Ветербі видерлась крутими сходами на ґанок сестриного будинку на Комонвелт-авеню і енергійно тицьнула пальцем у ґудзик електричного дзвінка. Вся вона, від облямованого плюмажем капелюшка до черевичків на низьких підборах, випромінювала здоров’я, бадьорість і завзяття. Радість життя бриніла навіть у привітанні, з яким вона звернулась до служниці, коли та їй відчинила.

      – Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?

      – Та… так, мем, місіс Керю вдома, – невпевнено відповіла дівчина, – але вона сказала, її ні для кого немає…

      – Он як? Але я не ніхто, – усміхнулась міс Ветербі, – тож мене вона прийме. – Не бійся, відповідальність я беру на себе, – додала вона у відповідь на переляканий вираз дівочого обличчя. – Де вона зараз? У вітальні?

      – Та… так, мем, але… вона справді казала…

      Дарма – міс Ветербі вже піднімалася широкими сходами, і покоївка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею двері.

      Рішуче перетнувши коридор на другому поверсі, Делла Ветербі підійшла до напівпрочинених дверей і постукала.

      – Мері, що там іще?! – відповів роздратований голос. – Хіба я не казала, що… Ох! Делло? – голос враз наповнився теплом приємного здивування. – Це ти, серденько? Яким вітром?

      – Так, це я, Делла, – радісно всміхнулась молода жінка. – Я поверталася з одноденної відпустки на узбережжі з двома іншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторію забігла до тебе. Я ненадовго – тільки заради цього…

      З такими словами вона поцілувала власницю мінливого голосу.

      Місіс Керю насупилась, трохи відсторонившись від сестри. Вираз радісного піднесення, що був набіг їй на обличчя, поступився звичній масці пригнічення й роздратування.

      – Звісна річ! Я могла б одразу здогадатись! – вигукнула вона – Ти ніколи тут не затримуєшся.

      – «Тут»?

      Делла Ветербі розсміялась, повівши рукою навколо. Тоді її вигляд несподівано змінився. Вона ніжно притулилася до сестри.

      – Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаєш. Просто не мала б такої змоги, – м’яко додала на закінчення.

      Місіс Керю роздратовано стенула плечима.

      – З якого б це дива?

      Делла Ветербі похитала головою:

      – Ти знаєш, люба, знаєш. Я категорично не хочу сприймати похмурості, невизначеності, скигління й гіркоти.

      – Мені гірко, бо я страждаю!

      – А тобі не слід.

      – Чом би й ні? Заради чого я маю мінятись?

      Делла Ветербі відповіла нетерплячим жестом.

      – Рут, послухай, тобі тридцять три роки. У тебе добре здоров’я, принаймні воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобі не бракує вільного часу і аж ніяк не бракує грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися