Скандал у Богемії. Артур Конан Дойл

з містером Блессінґтоном. Залишається лише розповісти, які події привели мене до вас сьогодні. Кілька тижнів тому містер Блессінґтон увійшов до мого кабінету в украй збудженому стані. Він белькотів про якесь пограбування, яке, за його словами, вчинили у Вест-Енді. Це, наскільки пригадую, дуже схвилювало його, і мій сусід заявив, що ми повинні поставити додаткові засуви на дверях і вікнах, не відкладаючи цієї справи навіть на день. Увесь тиждень він перебував у страшному неспокої, раз у раз визираючи з вікон і припинивши короткі прогулянки, які зазвичай здійснював перед обідом. Спостерігаючи за його поведінкою, я раптом подумав, що він смертельно боїться чогось або когось, але, коли я спитав його про це прямо, пацієнт почав так лаятися, що я змушений був припинити бесіду. Згодом його страхи поступово розсіялися, і він уже повернувся до колишніх звичок, аж раптом нова подія занурила його в такий стан, що на чоловіка просто шкода було дивитися. У ньому він перебуває й досі.

      А сталося ось що. Два дні тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немає ні зворотної адреси, ні дати відправлення.

      «Російський дворянин, котрий зараз живе в Англії, – ішлося в ньому, – був би дуже вдячний, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кілька років він страждає нападами каталепсії, а, як відомо, доктор Тревельян – визнаний авторитет щодо цієї недуги. Він планує зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».

      Цей лист мене зацікавив, адже каталепсія – захворювання дуже рідкісне. Рівно в призначену годину я був у своєму кабінеті. Слуга привів пацієнта. Це був літній чоловік, худий, поважний, котрий мав цілком пересічну зовнішність. Російського дворянина я уявляв собі зовсім іншим. Набагато більше мене вразила зовнішність його товариша – високого юнака, дивовижно вродливого, зі смаглявим лютим обличчям, геркулесовими руками, ногами та грудьми. Він підтримував свого супутника під лікоть і допоміг йому сісти на крісло з дбайливістю, якої навряд чи можна було очікувати від людини з такою зовнішністю.

      «Даруйте, лікарю, що я також увійшов, – сказав він мені англійською, дещо шепелявлячи. – Це мій батько, і його здоров’я для мене – усе».

      Я був зворушений такою синівською турботливістю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком під час прийому?» – поцікавився я.

      «Аж ніяк! – вигукнув він, перелякано сплеснувши руками. – Не можу висловити, наскільки мені боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один із його жахливих нападів, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальні».

      Я, звісно, погодився, і юнак вийшов. Я почав питати пацієнта про його хворобу та робив докладні нотатки. Він не вирізнявся розумом, і відповіді його часто були нечіткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом він узагалі перестав відповідати на мої запитання, і, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацієнт сидить