Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми. Сельма Лаґерлеф

послало цілі снопи вогняних блискучих променів, щоб вони розвіяли, розігнали нічну темряву.

      Хмари на темному небі, нічний іній, що вкривав землю, застиглі гілки дерев – усе спалахнуло, засяяло. Прокинулися лісові мешканці. Червоногрудий дятел застукотів своїм дзьобом по корі. З дупла вистрибнула білочка з горіхом в лапках, сіла на гілку і почала снідати. Пролетів шпак. Десь заспівав зяблик.

      – Прокидайтеся! Виходьте зі своїх нір, звірі! Вилітайте з гнізд, птахи! Тепер вам нічого боятися, – промовляло до всіх сонечко.

      Нільс полегшено зітхнув й розправив затерплі руки й ноги.

      Раптом з озера долинув крик диких гусей, і Нільс з верхівки дерева побачив, як вся зграя знялася з крижини і полетіла над лісом.

      Він крикнув їм, замахав руками, але гуси промайнули над головою Нільса й зникли за верхівками сосен. Разом з ними полетів його єдиний товариш, білий гусак Мартін.

      Нільс почувався таким нещасним і самотнім, що ледве не заплакав.

      Він подивився вниз. Під деревом як і раніше сидів лис Смірре, задерши гостру морду, і єхидно шкірився.

      – Гей ти! – крикнув йому Смірре. – Мабуть, твої друзі не надто тобою переймаються! Злазь-но краще, приятелю. В мене для дорогого друзяки гарне містечко приготоване, тепленьке, затишне! – І він погладив себе лапою по череву.

      Та от десь зовсім близько зашуміли крила. Серед густого гілля повільно й обережно летів сірий гусак.

      Наче не помічаючи небезпеки, він летів просто на Смірре.

      Смірре завмер.

      Гусак летів так низько, що здавалося, крила його ось-ось зачеплять землю.

      Ніби відпущена пружина, Смірре підскочив догори. Ще трошки, і він схопив би гусака за крило. Але гусак вивернувся з-під самісінького його носа і тихо, мов тінь, пронісся до озера.

      Не встиг Смірре отямитися, а з гущавини лісу вже вилетів другий гусак. Він летів так само низько й повільно.

      Смірре приготувався. «Ну, цьому вже не втекти!» Лис стрибнув. Всього лишень на волосину не дотягнувся він до гусака. Удар його лапи розітнув повітря, і гусак, наче нічого й не було, зник за деревами.

      За хвилину з’явився третій гусак. Він летів криво і навскіс, ніби в нього було перебите крило.

      Щоб не схибити знову, Смірре підпустив його зовсім близько – ось зараз гусак налетить на нього й зачепить крилами. Стрибок – і Смірре вже торкнувся гусака. Але той сахнувся вбік, і гострі кігті лиса тільки скрипнули по гладенькому пір’ю.

      Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п’ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть скуйовдилася. Від злості й голоду він нічого вже не бачив; він кидався на сонячні плями й навіть на свою власну тінь.

      Смірре був немолодий, досвідчений лис. Собаки не раз гналися за ним по п’ятах, і не раз повз його вуха зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не почувався так кепсько, як цього ранку.

      Коли дикі гуси побачили, що Смірре зовсім знесилів й, ледве дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили свою гру.

      – Тепер