Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

скрипів ремінь.

      – Прощай… – тихо сказала Маруся. На неї найшла хвилька перелетної якоїсь безпричинної задуми.

      – Майте си гаразд.

      Маруся ступила крок і зупинилася. Хотілося іще що-небудь сказати леґіневі.

      – Видиш, ми скільки проговорили…

      – Та дай, Боже, наперед бирше.

      – Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…

      – Та й чому би ні?

      – Не знаю… А ти би хтів?

      В цю хвилю сталося щось несподіване.

      Леґінь зігнувся, витягнув вперед шию, очі напружилися. Хвилю стояв він такий нагонений, мов туго натягнений лук; відтак рвонув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками.

      Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися і стояла без руху.

      Але доокола було так тихо, так ясно, світло, так дружелюбно мовчав ліс, так привітно поблискувала бляха на церковнім куполі, що не могло бути місця страхові, і Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволі зіходити стежечкою вниз.

      Доріжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слідами: сотні ніг ступали в одно місце, і там вибивався великий слід. Але ті сліди були раховані на замашистий гуцульський крок, і Марусі незручно було попадати своїми маленькими ніжками в ті ями.

      Йшла й дивилася на церковку, щулячися від сонця. На півдорозі зустрівся їй пушкар з Жєбйого – Гордіюк. Пишно вбраний, в крисані з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, він ішов, як цар, гордо несучи голову.

      Побачивши їмость, він навіть не вступився дуже з дороги, лиш підняв трохи крисаню і уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввічливістю відповіла на уклін, – не любила цього пушкаря.

      Взагалі, здається, мало хто його любив. Повідали, що був в опришках колись, але, піймавшися, обіцяв за ласку свободи перейти на службу поліційну і виловити всіх своїх бувших товаришів. Суд прийняв ту оферту, і от таким чином Гордіюк став отаманом пушкарів, а разом із тим і царем своєї околиці.

      Направду: часи були неспокійні, опришківство росло й ширилося. Ніхто не міг поручитися, що, лігши спати порєнним[25] ґаздов, не встане опришком; ніхто не міг поручитися, що завтра або й сьогодні уночі не прийдуть до тебе пушкарі, не скажуть, що ти опришок, не зв’яжуть, не кинуть у катуш. Поки збереться суд, поки розглянуть справу. А розглядаючи, можуть присудити на муки «для прискореня справи» або засадити в темну яму «для виліченя від упертості». І щастя твоє, коли ти, хоч і з ущербком для здоров’я, а вирвешся з пут: то був ще ліпший кінець; в іншім разі можеш і повиснути, ніхто тобі того не візьме за зле.

      Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарів самодержавними деспотами гір. Гинули, правда, часом від якихось таємних куль, що не знати звідки вилітали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережності можна було проносити своє пушкарське достоїнство таки досить довгий час.

      От таким пушкарем був і Гордіюк. Коли до тих усіх прерогатив первобутної власті додати ще брутальність необмеженої можливості задоволити кожне своє бажання, упоєння тою своєю високістю

25

Порядним.