Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

А стара їмость лиш похитувала головою.

      – Ох-ох-ох, біда, біда! Правду гуцули кажуть: узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.

      – Поки єнчої не маєте, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?

      – Ну, а коли ж я матиму єнчу?

      – Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед білої днини говорити.

      А ввечері сідала стара їмость коло постелі і розпочинала свої допитування:

      – Може, тобі квасного чого хочеться? Може, стіну лупати та й тото їсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?

      – Ой, того мені завше хочеться, бабцю!

      – Ну, то одна річ, а то друга річ. Бо як хочеться строїтися та танцювати, – то певний знак, що дівчинка буде. Лиш я, доню, знаєш, не хотіла би дівчинки на перше. А втім, буду любити, буду берегти вас обох, як зіницю в оці… Буду вночі уставати, гріти тепле молочко…

      На рісницях старушки тремтіли сльози. Вона замовкала і лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрімала вже, угрівшися під легеньким ліжничком, усміхаючися крізь сон. Схилялося над нею віття смерекове, поточчина журкотіла…

      – Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нічого й не хочеш?

      – Ой, хочу, бабцю.

      – Чого ж, моя доню? Чого, люба?

      – Спати, бабцю… – і тут же засипляла з дитячим усміхом на лиці.

      Стара їмость гасила пальцями свічку і тихо, навшпиньки виходила пріч.

      Наступала гірська чарівнича ніч. Таємне небо зорєшливе, вічний шум вічного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потім чорна-чорна хмара наповзає з Чорногори, оплутує верхи, сон нагонить… Твердий, здоровий, як дерево полонинське.

      VІI

      І от раз пішла Маруся незнайомим потоком – тут іще ніколи не була.

      Ішла собі та йшла, з каменя на камінь перескакувала, співаючи щось – вабили все далі й далі чарівні картини. Потік біг химерно вижолобленим коритом, раз падав зі ступеня на ступінь, раз протискався між чорними голими ребрами. От стала рівна, мов гибльована[23], стіна на дорозі, і потічок, що біг досі вузенькою гадючкою, розливається тепер в широке плесо, з небом у воді блакитним, зі спокійними площами, з дрібоцьким шутром на дні. А потік спочиває, любуючися, але на те лиш, щоб за кілька кроків знов забитися, запінитися, спішачи, перекидаючися між камінням, стискаючися між двома плитами, щезаючи під одною з них і знов винирюючи коло смерекової вивороті облизати їй обідраний бік, жовтогарячий від ударів сонця.

      Любо!

      Любо скакати з каменя на камінь, мити ноги в прозорій воді і темної гущавини весело боятися!

      Любо звуки пити і пісні гірського потоку, безміром життя упиватися, топити око в ніжних розмріяних світлах!..

      Любо жити і чути себе дочкою Великої Матері Природи, відчувати себе в гнучкім стані, в бистрім погляді очей, в волосиночці отій, що рухне нею легіт, – і залоскочеться чоло.

      Любо!

      Любо рівною чути! Рівною всьому: і дереву, і потокові, і небесам, і мушці над водою, і пстружкові під каменем.

      Скачучи то в той бік, то в другий,

23

Вистругана.