Мальви. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Мальви
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 1968
isbn 978-966-03-8128-5



Скачать книгу

заскоро мені вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тоді, коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала її, а хіба – щоб побажала щастя. Такі уста не віщують лиха… Але ти скажи мені, що то за джиґіт он там стоїть? Звідки він тут узявся?

      Зніяковіла дівчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з відьомським обличчям.

      – Ти про нього питаєш, ефенді, хай благословить Аллах твоє ім’я? – Глянула спідлоба і показала рукою на хлопця, що незрушно стояв біля печери.

      – Про нього питаю.

      – Це… це мій син, – відказала циганка, заникуючись.

      – Брешеш, стара відьмо! – крикнув Іслам. – Ану, підійди сюди, молодче, і поклонися, – звернувся до парубка. – Ти не зігнув своєї спини переді мною.

      Парубок повільно підійшов до Іслам-Ґірея і сказав:

      – Мені ніхто ніколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камінь біля Мангушу.

      – Хто ти є?

      – Не знаю, хто я. Моє ім’я Селім, і я інший, ніж вони, – кивнув головою на циган. – Але виріс я у цій печері, тут їм, і мене не б’ють.

      – Ця циганка твоя мама?

      – Я не знаю, що таке мама.

      – Слухай, стара, – Іслам-Ґірей повернув голову до циганки. – Звідки він у тебе? Не син це твій. Для кого годуєш? Продай мені його, я дам за нього не менші гроші, ніж ти могла б узяти на базарі.

      – Не для базару я ховала його, ефенді. Там платять за людей так, як і за худобу – яка ситість, яка сила. Його ж віддам за ціну, втричі вищу, тому, хто вміє оцінювати ще й лицарський дух.

      – А того лицарського духу він набирався в бодрацьких каменоломнях?

      – Якщо він є в людини, то не пропаде і в темниці. А ти збагни своїм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вільної циганки, мусить бути лицарем. Він із України, ефенді.

      – Добре вмієш захвалювати товар, сово, і знаєш перед ким, – посміхнувся Іслам-Ґірей. – Але як я не куплю, то ніхто не дасть тобі потрібної ціни. Що робитимеш із ним? Цигани рабів не тримають, жебрати юнака не навчила і сином не назвала.

      – Ханові колись продам.

      – Ханові? Але ж хан є.

      – Такому, що потребує не скопців, а лицарів.

      – Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого серця. Віддай мені його, я потребую лицарів.

      – Ти не хан, вельможо…

      – То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джиґіта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!

      Схилилася до землі стара, та не видно було переляку на її обличчі.

      – Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабує своїх підлеглих, – поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись піде народ. Це кажу я – стара Еміне, якій уже за вісімдесят. Кажу, не дивлячись на руку.

      Іслам-Ґірей вийняв з-за пояса торбинку, побрязкав нею і шпурнув циганці. Вона спритно підхопила торбинку, очі її засвітилися.

      – Це – за лицаря. А за ворожбу?

      Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув