Місто. Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

тупа голка видобувала з неї все хрипкіші звуки, врешті сентиментальний спів обірвався, платівка зупинилась, і труба, яка весь час похитувалася, наче жива, схилилася мертво набік, а пісня, що закінчилася безнадійним зойком, доспівувалася тепер у підсвідомості присутніх.

      Василько простяг руку до корби, щоб знову накрутити грамофон, та зупинився: мамі і її квартирантам, видно, було не до музики; слово «війна», яке в нього поєднувалося хіба що з хлоп’ячими іграми в лугах або із стинанням прутиком будякових голівок на зарінку, мало, очевидно, інше, поважне значення, бо квартиранти посмутніли, особливо Зарицький, якого Василько найдужче любив за його довгі й мудрі вечірні розмови: вони заводили хлопчину в таємничі нетрі давно минулих віків… Василько не знав, що тепер зміниться в його житті; одна тільки боязка думка поволі підкрадалася до хлоп’ячої свідомості, та була вона, власне, частинкою тієї великої тривоги, яка дійняла старших, і цього стало досить, щоб Василько теж відчув наближення біди: чи буде він учитися в Місті, коли закінчить четвертий клас, як обіцяв йому Зарицький? Хотів про це спитати, але не смів порушувати мовчанки, що осіла в кімнаті, мов осінній туман над лугом; він дізнається про це згодом. А поки що Василькову душу осіняла мрія, яка зродилася, коли забачив у небі літаки: як виросте – буде літати, тільки б послали вчитися, тільки б послали…

      Страус спинив погляд на кахлевій печі. Зображення на кахлях набирали тепер конкретнішого змісту. Погрозливий жест святого Миколая, який давно застерігав жильців перед небезпекою, говорив: «Ось маєте, хіба я не казав?»; самовдоволений ґевал мчав нестримно через усі три кахлі, і на його обличчі світилася пожадлива цікавість; мандрівник під церквою ревно просив Бога відвернути лихо і не вірив, що Господь вислухає його благання; в образі філософа з пергаментним сувоєм бачив себе самого… Страусові хотілося розгорнути сувій і прочитати напророковану людям долю, та поки що не зважувався цього робити… Дзвонар бив у дзвін на ґвалт, а вояки стріляли з пістолів прямо по присутніх у кімнаті. Тільки на бічній стінці печі, на єдиній вміщеній там кахлі серед рослинних орнаментів цілувалася закохана пара, вона нічого ще не знала про війну і не хотіла знати, – а може, в цьому весь сенс людського існування, можливо, лише любов допоможе людям перетривати біду й продовжити життя після воєнного смерчу? А певне – так… І Страусові згадалася його любов, через яку він не одружився й досі, солодко-млосно згадалася, та він рішуче пригасив спогад, бо ж не пора нині, не пора…

      Василина не звертала уваги на кахлю, де цілувалися закохані, а все одно в цю мить, після якої вже має право прийти смерть, бо чиясь сваволя випустила її на світ з косою, згадалась їй остання, жива іще, Василева хвилина, бо про його небуття думати не могла: лежить Василь на цьому ось ліжку, що позад неї, з потрощеними кістками, колоди порвали йому нутрощі, ніщо вже в ньому не живе, тільки серце й права рука, і він, як ніколи за доброго здоров’я, ніжно усміхнувшись до Василини, погладив їй груди, які завжди приносили йому радість, а синові дали життя;