Щоденник наркомана. Алістер Кроулі

його очима, що дивилися паралельно, у безмежність. Для нього нічого не мало значення. Я зненавидів цю тварюку!

      В цю хвилину якраз підійшов офіціант.

      – Пробачте, сер, – сказав він Оуенові, який хотів замовити бренді «65».

      Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять і три п’ятих секунди по обіді. Я не знаю, що каже із цього приводу закон. Ніхто в Англії не знає законів – навіть ті недоумки, що їх пишуть. Ми не живемо за законами і не користуємося свободами, які заповідали нам наші батьки; ми живемо у фантастичній і заплутаній системі поліцейської адміністрації. Ця система така ж згубна, як і все решта, навіть в Америці.

      – Не потрібно вибачатися, – сказав Лам кельнерові крижаним відчуженим тоном. – Це і є свобода, за яку ми боролися.

      Я повністю був на боці того, хто це сказав. Я не хотів пити увесь вечір, але тепер, коли мені сказали, що я не можу випити, я хотів рознести їхній чортовий погріб, битися зі столичною поліцією, піднятися на літаку в небо і скинути кілька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно із цим чоловіком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; і викликало у мене вороже ставлення до нього.

      Він звернувся до Оуена.

      – Краще зайдіть до мене, до моєї студії, – повільно промовив він, розтягуючи слова, – я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.

      Оуен запопадливо підвівся.

      – Буду радий бачити усіх присутніх, – продовжував Лам. – Мені доведеться жалкувати аж до самої смерті, якщо через мене зіпсується вечірка і розійдеться таке чудове товариство.

      Запрошення прозвучало як образа. Я почервонів по самі вуха і ледве спромігся опанувати себе, щоб формально відмовитися від пропозиції.

      Насправді уся компанія зреагувала дуже цікаво. Німецький єврей одразу скочив на ноги – більше ніхто не поворушився. Лють закипала у моєму серці. Я одразу зрозумів, що відбулося. Втручання Лама автоматично поділило компанію на велетнів і карликів; і я був одним з тих карликів.

      Німкеня, місіс Вебстер, під час вечері не промовила майже ні слова. Але тільки-но троє чоловіків повернулися до нас спинами, вона їдко та роздратовано зауважила:

      – Не думаю, що нам потрібен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляємося, наприклад, до «Пса, що курить».

      Усі жваво погодились. Здавалося, ця пропозиція зняла невисловлену напругу.

      Ми опинилися в таксі, яким і досі з якоїсь незрозумілої причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено їсти, дихати і тинятися, ми ніколи не станемо справжніми праведниками!

      Розділ 2

      Через край!

      Не минуло й чверті години, як ми дісталися «Пса»; та час спливав тугувато. Схожа на білого хробака дама прибрала мене до рук. Її близька присутність змушувала почуватися наче небіжчик. Це вже було занадто.

      Але, мабуть, оце жахливе випробування сприяло виникненню в моїй голові усвідомлення справжньої природи моїх почуттів до Лу.

      Безславно