Щоденник наркомана. Алістер Кроулі

Ніде, крім Парижа, ти не зможеш насолодитися цією ніжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повітря, це зовсім не те, що ти маєш в Англії.

      Із Сени навівав дуже ніжний вітерець, якому наша уява любить приписувати пахощі півдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднілися Пантеон і Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи історії розвитку людства – шляхетне, монументальне минуле і механічне ефективне майбутнє.

      Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обійняла мене за шию рукою. Ми завмерли і не рухалися, що я аж міг відчувати тихе биття її пульсу.

      – Ти дивися! Пендраґон!

      Незважаючи на свою несподіваність, голос був низьким і приємним. Я обернувся.

      Якби мене спитали, без сумніву, я б точно відповів, що мене страшенно обурює, коли мене турбують; і ось тебе раптово, неприємно турбують, але це мене зовсім не обурило. Чоловік, голос якого ми почули, спробував посміхнутися до мене. Я впізнав його одразу, хоча ми й не бачилися відтоді, як разом ходили до школи. Його звали Елґін Фекліз. Він учився в шостому математичному, а я – у молодших класах.

      Під час мого третього навчального року він став старостою, він навіть отримав стипендію в Оксфорді – неабияке досягнення. Потім без жодного попередження зник зі школи. Причину знали буквально кілька людей, але вдавали, що нічого не знають. Утім, він так і не пішов до Оксфорда.

      Відтоді я чув про нього тільки одного разу. Це було у клубі. Його ім’я згадали у розмові про якісь неясні чутки про якусь нечесну фінансову аферу. Мені досить туманно запам’яталося, що ця історія має якийсь стосунок до випадку у школі. Він був не з тих хлопців, яких могли вигнати зі школи за якусь звичайну дрібницю. Тут неодмінно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, він був для мене свого роду героєм у школі. Усіма якостями, якими я захоплювався і яких мені бракувало, він володів повною мірою.

      Ми були не дуже знайомі, але його тодішнє зникнення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моїй пам’яті, в той час як багато інших важливих речей не залишили там і сліду.

      Він майже не змінився, відколи я бачив його востаннє. Середнього зросту, з видовженим і досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразі. Він мав невеликі сірі очі й постійно ними кліпав. Великий і закручений ніс, як у Веллінгтона; губи тонкі й напружені; свіжа шкіра зі здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодної, анінайменшої зморшки.

      У Фекліза збереглася звичка постійно нервово тупцювати на місці, яка так вирізняла його ще в школі серед хлопців. Можна сказати, ніби він постійно напоготові, в очікуванні, що от-от щось має статися, і все ж не скажеш, що він виглядав якось недобре. Він мав дуже впевнений вигляд.

      Поки я все це згадував, він потис мені руку і вже почав щось там теревенити про давні часи.

      – До речі, я чув, що ти тепер сер Пітер, – сказав він. – Вітаю. Я завжди вірив у тебе.

      – Мені здається, ми вже бачилися з вами, – перебила Лу. – Авжеж, це ж пан Фекліз.

      – О, так. Я вас добре пам’ятаю.