Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

а, перев’язувати себе Сороці, не стогнав, коли розв’язували бандажі. Схоже, зимна вода, якою вахмістр обмивав рану, спричиняла йому приємність, бо чоловік часом усміхався очима.

      Сорока втішав свого командира:

      – Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Богові, що вас зберіг.

      Надвечір дурман став помітно вивітрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кміциц глянув цілком притомно й ураз спитав:

      – Звідки тут такий шум?

      – Який шум? Немає нічого такого, – відказав Сорока.

      Либонь, шуміло тільки в голові пана Анджея, бо вечір був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими відблисками лісові сутінки й облямовувало червоні пні сoсeн. Вітру не було, і лише де-не-де з ліщини, беріз і грабів спадало листя на землю або полохливий звір спричиняв легке шелестіння, утікаючи в глибини бору від подорожніх.

      Вечір був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо він кілька разів повторив:

      – Ваша світлосте! Між нами не на життя, а на смерть!

      Стемніло нарешті вже повністю і Сорока подумав було про нічліг, але мандрівники увійшли в мокрий дрімучий ліс і грязюка захлюпала під копитами. Тому їхали далі, щоб дістатися до високих і сухих галявин.

      Їхали годину і дві, не маючи змоги пробратися крізь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зійшов повний місяць. Ураз Сорока, котрий їхав попереду, зістрибнув зі сідла й узявся пильно розглядати лісовий ґрунт.

      – Коні тут пройшли, – зауважив він, – видно сліди на багнюці.

      – Хто б міг тут проїздити, якщо жодної дороги немає? – здивувався один із жовнірів, котрі підтримували пана Кміцицa.

      – Але сліди є, і ціла купа! Он там, між соснами, видніються, як на долоні.

      – Може, худоба ходила.

      – Ні, неможливо. Не час на лісові пасовища, виразно видно копита, якісь люди точно тут проїздили. Добре було б хоч би будку лісника знайти.

      – Ну, то їдьмо слідом.

      – Поїхали!

      Сорока знову стрибнув на коня, і загін рушив. Сліди копит на торф’янистому ґрунті були дуже чіткі, а деякі, наскільки при світлі місяця можна було зробити висновок, були цілком свіжими. Проте коні западалися до колін і навіть вище. Жовніри побоювалися, чи виберуться, чи глибші болота не постануть перед ними, але через півгодини бабрання до їхніх ніздрів дійшов запах диму та живиці.

      – Тут мусить бути смолокурня! – припустив Сорока.

      – Ген там! Он іскри видно! – вигукнув жовнір.

      І справді, вдалині з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли іскри тліючого під землею вогнища.

      Наблизившись, побачили жовніри хату, криницю та велику шопу, складену зі соснових колод. Коні, потомлені дорогою, стали іржати – таке ж іржання відповіло їм з-під шопи, водночас перед подорожніми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовні.

      – Скільки ж коней? – спитав чоловік у кожусі.

      – Хлопе! Чия це смолокурня? – поцікавився Сорока.

      – А ви хто такі? Звідки тут взялися? – спитав, своєю чергою, смолокур, у голосі якого відчувалися переляк і здивування.

      – Не бійся! – відповів Сорока. – Не розбійники!

      – Їдьте своєю дорогою, нічого тут для вас немає!

      – Стули пельку і до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!

      – Хто ж ви?

      – Обережно, щоб я тобі з мушкета не відповів. Кращі за тебе, парубче! Веди до хати, інакше тебе у твоїй власній смолі зваримо.

      – Один я від вас не захищуся, але нас буде більше. Голови тут покладете!

      – Буде і нас більше, провадь!

      – То ходіть, не моя справа.

      – Що маєш їсти дати, то дай, і горілки. Пана веземо, він заплатить.

      – Тільки б звідси живим поїхав.

      Так розмовляючи, зайшли до хати, в якій у грубці догоряв вогонь, а з горщиків, поставлених на черені, долинав запах тушкованої м’ясної страви. Світлиця була доволі простора. Сорока вже на вході зауважив, що під стінами стояло шість тапчанів, вкритих густо баранячими шкурами.

      – Та тут якась компанія оселилася, – буркнув вахмістр товаришам. – Підсипати мушкети і бути насторожі! За цим хамом стежити, щоб не втік. Нехай цієї ночі компанія спить надворі, бо ми з кімнати не вступимося.

      – Пани сьогодні не приїдуть, – гмикнув смолокур.

      – Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собі поїдемо, – відбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голодні, і коням вівса не жалій.

      – А звідки ж вівсу взятися при смолокурні, вельможний пане жовніре?

      – Ми чули коней під шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж їх не годуєш.

      – Це не мої коні.

      – Твої, чи не твої, а їсти мусять, як і наші. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобі мила твоя шкура.

      Смолокур