Таємнича пригода в Стайлзі. Аґата Крісті

так, сер, хто ж іще це міг бути?

      – Гаразд, що відбувалося далі?

      – Пізніше я повернулася в коридор; та все вже було тихо. О п’ятій годині місіс Інґлторп подзвонила у дзвоник і попросила принести їй чашку чаю – і більше нічого – у будуар. У неї був жахливий вигляд – бліда, схвильована. «Доркас, – каже вона, – я отримала такий удар». «Прикро це чути, мадам, – відповідаю їй, – вам покращає після гарячої чашечки чаю, мадам». Вона щось тримала в руці. Не знаю, чи то був лист, чи просто аркуш паперу, та на ньому було щось написано, і вона так на це дивилася, наче не могла повірити. Вона прошепотіла сама до себе, наче забула, що я там була: «Ці кілька слів – і все змінилося». А потім каже до мене: «Ніколи не довіряй чоловікам, Доркас, вони цього не варті!» Я спішно вийшла й принесла їй чашку хорошого міцного чаю. Вона подякувала і сказала, що їй стане краще, коли його вип’є. «Я не знаю, що мені робити, – проговорила вона. – Скандал між чоловіком та дружиною – то жахлива річ, Доркас. Я б воліла все приховати, якби це було можливо». У цей момент увійшла місіс Кавендіш, і вона більше нічого не додала.

      – Вона тоді ще тримала в руках той лист, чи що то було?

      – Так, сер.

      – Що б вона могла з ним удіяти після цього?

      – Власне, не знаю, сер, гадаю, замкнула б його у своєму фіолетовому бюварі.

      – Саме там вона зазвичай зберігає важливі папери?

      – Так, сер. Вона приносила його вниз щоранку й забирала нагору щовечора.

      – Коли вона загубила від нього ключ?

      – Вона не змогла його знайти вчора в обід, сер, і попросила мене ретельно пошукати. Вона була дуже цим засмучена.

      – Та в неї був дублікат, чи не так?

      – О так, сер.

      Доркас дивилася на нього з великої цікавістю, і, правду кажучи, я також. Що це за історія із загубленим ключем? Пуаро усміхнувся до мене.

      – Не звертайте на це увагу, Доркас, така моя робота – усе знати. Чи це той ключ, що загубився?

      Він витяг із кишені ключ, який знайшов у замкненому бюварі нагорі.

      Доркас мала такий вигляд, наче в неї очі вискочать з орбіт.

      – Саме той, сер, це точно. Де ж ви його знайшли? Я скрізь шукала.

      – Річ у тім, що вчора він не був там, де сьогодні. Тепер змінимо тему: чи мала ваша господиня темно-зелену сукню у своєму гардеробі?

      Доркас була досить здивована таким неочікуваним питанням.

      – Ні, сер.

      – Ви в цьому впевнені?

      – О так, сер.

      – Чи хтось іще в будинку має зелений одяг?

      Доркас замислилася.

      – У міс Синтії є зелена вечірня сукня.

      – Світло-чи темно-зелена?

      – Світло-зелена, сер, здається, різновид шифону.

      – Ах, не те, що мені потрібно. Чи ще хтось має щось зелене?

      – Ні, сер… наскільки мені відомо.

      Вираз обличчя Пуаро не виказав і сліду того, чи він був розчарований, чи навпаки. Він лише зазначив:

      – Добре, залишимо це і йдімо далі. Чи є у вас якісь причини підозрювати, що ваша господиня могла прийняти снодійні