Марія Стюарт. Стефан Цвейг

beau cristal de vos larmes coulées

      Triste marchiez par les longues allées

      Du grand jardin de ce royal château

      Qui prend son nom de la beauté des eaux.

      Тонкий і довгий креп легенький,

      І складки до складки дотик м’якенький, —

      Жалобне вбрання вкриває ваш стан,

      Сумна ознака незагойних ран,

      І надимається, напнувшись, мов вітрила,

      Як вітер дасть човнам тут білі крила.

      Такі-бо шати ви на собі мали,

      Коли країну нашу гарну покидали,

      Якої скіпетр вже тримали у руках.

      Тепер, замислені та зі сльозами на очах,

      Що падають на груди, мов кришталь,

      Ви ходите, а з вами смуток і печаль,

      Алеями в парку, де пишний замок став,

      Що назву від краси озер дістав.

      І справді, навряд чи на якійсь іншій картині симпатичність і лагідність цього юного обличчя відтворені з більшою переконливістю, ніж на тому портреті, бо поважна задума оповила спокоєм жваві за інших обставин очі й надала ще більшої ясності однорідній, чистій блідості шкіри, де не видно ніяких прикрас; у жалобі ми відчуваємо шляхетне й королівське, притаманне людській натурі Марії Стюарт, набагато виразніше, ніж на давніших картинах, які зображували її, надміру рясно прикрашену самоцвітами і всіма регаліями влади, серед розкоші та пишноти монаршої гідності.

      Цей шляхетний смуток промовляє й у строфах, які вона сама в ті дні присвячує як погребовий плач померлому чоловікові. Ці вірші цілком гідні її наставника і вчителя Ронсара. Навіть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королівською рукою, він промовляв би до серця завдяки простому тонові своєї щирості. Адже овдовіла дружина аж ніяк не вихваляється палкою любов’ю до небіжчика, – Марія Стюарт ніколи не брехала в поезії, завжди тільки в політиці, – а дає висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена:

      Sans cesse mon cœur sent

      Le regret d’un absent

      Si parfois vers les cieux

      Viens à dresser ma veue

      Le doux traict de ses yeux

      Je vois dans une nue;

      Soudain je vois dans l’eau

      Comme dans un tombeau

      Si je suis en repos

      Sommeillant sur ma couche,

      Je le sens qu’il me touche:

      En labeur, en recoy

      Toujours est près de moy.

      Всякчас у серці моїм сутні

      Тяжкі жалі за тим відсутнім.

      Якщо на небо в певні хвилі

      Сумний я погляд піднімаю,

      Я бачу очі його милі,

      Що ось були, – і вже немає.

      Чи раптом бачу у воді,

      Немов небіжчика в труні.

      А очі склепивши смутні,

      Як на подушці спочиваю,

      Його обійми відчуваю.

      У праці та у відпочинку

      Він тут зі мною щохвилинки.

      Годі сумніватися, що жалоба Марії Стюарт за Франциском II – не просто поетична вигадка, а щирий і відвертий жаль. Адже в постаті Франциска II Марія Стюарт утратила не тільки зичливого і поступливого товариша, ніжного друга, а й своє європейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзі дитина-вдова вже відчула різницю, як багато означає бути першою на своєму дворі, бути королевою і як мало – раптом стати другою, утриманкою на ласці наступника трону. Це вже й так гнітюче становище було обтяжене ворожістю, яку засвідчувала їй свекруха, Катерина Медичі, тільки-но знову ставши