Офіцер із Стрийського парку. Андрій Кокотюха

цього, самі знаєте, потрібні гроші. Чималі.

      – Чималих ви зараз не отримаєте.

      – Згоден на будь-які! – тут же вигукнув він. – Звісно, в розумних межах, бо я не пляцки продаю. Пане Кошовий, ви ж раніше в цій конторі залагоджували такі справи. Маєте досвід та знайомства. Візьміться за це, знайдіть мені покупця! Не братиму з вас грошей, покладу комісійне. Не велике, але для нашого часу й те добре. Згодні?

      – Звісно, – Клим не придумав, як відповісти, тому змушений був погодитись.

      – Отже, по руках!

      Задоволений Зінгер підвівся, тримаючи філіжанку в правиці, капелюха – лівицею. Акуратно поставив чашечку на підвіконня поруч із тацею, розвернувся до Йозефа:

      – Пане Шацький, закликаю вас! Будете свідком нашої угоди!

      – Е-е, чекайте! – Кошовий підхопився. – Шацький, ви свідок – ми не укладаємо зараз жодних угод!

      – Та ви щойно дали згоду! Ви сказали – згоден!

      – Я з вами погодився! Про інше ще треба говорити!

      – Ви мені голову морочите, пане Кошовий!

      Зінгер хотів викрикнути ще щось прикре, та в цей момент без стуку відчинилися двері й в контору не ввійшов – ввірвався високий, років на п’ять молодший за Клима чоловік в однострої стрілецького легіону з відзнаками старшини. Його супутник виглядав старшим, мав трохи нижчий зріст і неприємну манеру дивитися на все з-під лоба. Одяг носив цивільний, та Кошовий знав – має ранг підхорунжого.

      – А я казав – він постійно тут!

      Високий старшина, не зважаючи ні на кого, ступив до столу, простягнув Климові розкриту п’ятерню долонею вгору.

      – Яким вітром, Арсенич. Давно не бачились, – Клим потиснув руку, але поглядом ковзав по його мовчазному похмурому супутнику.

      – Позавчора саме пиво пили, – прогудів Павло Арсенич. – Коли так міряти, то давненько.

      – Бачте, поговорили, – нарешті озвався Шацький, звертаючись до Зінгера.

      – Ми не закінчили, – вперся той.

      – Пане Зінгере, хіба не бачите – знову в пана Кошового починаються справи державної ваги. До того ж, ви завжди можете знайти його вдома.

      – Не завжди, – вставив Клим. – Тому й маю честь приймати його тут.

      – А що відбувається? – старшина з цікавістю покрутив головою. – Хтось комусь заважає?

      – Шацький, будьте добрі, проведіть нашого гостя, – зітхнув Кошовий.

      Зінгер сердито зиркнув на нього, вдягнув капелюха.

      – Я знайду дорогу сам. Не турбуйтеся. А вас дуже прошу подумати, пропозиція вигідна.

      – Не обіцяю. Та триматиму в голові. Можливо, якась нагода випаде.

      – Гарно подякував і за це, – Зінгер розкланявся. – Перепрошую шановне панство.

      Коли він вийшов, не стримавшись й грюкнувши дверима, похмурий чоловік мовив хрипато:

      – Інших сторонніх так само попрошу.

      – Та він свій! – вигукнув Арсенич. – Ми з ним колись шпигуна ловили, забули, чи що, пане Снігур?

      – Ви чудово розумієте, як нам зараз потрібен розголос, – відчеканив Михайло Снігур.

      – Ляхи з того вже