Офіцер із Стрийського парку. Андрій Кокотюха

щось добре. Проте французькі «Gauloises» все одно продавалися вільніше, тож Клим остаточно покінчив з останньою довоєнною примхою, вдовольняючись міцним ядучим народним куривом замість духмяного аристократичного. До одягу так само почав ставитися легше. Після кількарічного періоду відмови від гоління знову старанно вишкрібав щоки й підборіддя, волосся Магда взялася підстригати йому при потребі сама, а вуса лишив густими, лиш підрізав манікюрними ножицями.

      Лиш вони тепер нагадували сорокарічному Кошовому того, кого побачив у дзеркалі ванної кімнати десять років тому, коли вперше переступив поріг квартири на Личаківській, де жив досі.

      – Нам заважатимуть, може, навіть дуже скоро. Тож давайте без ваших звичних передмов, – сказав, пустивши дим під стелю. – Мені цікаво й приємно поговорити з вами, пане Зінгере, за інших обставин. Та маєте розуміти…

      – Ой, пане Кошовий, передмову говорите саме ви! – пурхнув той, пошукав, куди сісти, примостився на рипучому віденському стільці й вільною від кави рукою зняв капелюха, відкривши очам ярмулку, схожу на чернечу тонзуру. – Ми давно знаємо один про одного, що ділові люди. Тож я з діловою пропозицією.

      – Навряд чи зараз зможу допомогти в справах. Але дякую за довіру. Кажіть.

      Ковтнувши кави, Зінгер зиркнув на Шацького.

      – Заважаю? – спитав Йозеф.

      – Та будьте вже, куди від вас дітися. Я й забув, що ви, пане Шацький, причетні до всього у Львові.

      – То колись, пане Зінгере, половина Львова знала Шацького, іншу половину знав він.

      – Та не прибідняйтеся. Свій знаменитий ніс досі тримаєте по вітру.

      – Ми тут обговорюємо ніс Шацького? – манера домовласника ходити колами дратувала Клима постійно.

      – Все-все, перепрошую шановне панство, – Зінгер зробив ще ковток. – Нема в мене секретів. Я, ви знаєте, людина пряма. І кажу прямо: не маю зиску від пожильців.

      Клим закашлявся, поперхнувшись димом.

      – Нічого нового. Світ міняється – ви ні. Про те, що не є пожильцем вашої мрії, чую стільки, скільки орендую апартаменти.

      – Ви заборгували мені багато.

      – Коли є нагода, я все покриваю.

      – Не все.

      – Гаразд, частково. Що можу.

      Обережно примостивши каву на коліні, Зінгер примостив капелюха на друге, витягнув з кишені пальта хустку, витер спітніле чоло.

      – Дива трапляються, пане Кошовий. Весь цей час ви були чи не найгіршим моїм пожильцем. Згоден, так було не завжди. Ви переживали кращі часи, тоді надходження від вас ставали регулярними, я не нагадував вам, не набридав. Ви також не можете закинути, що я терпів тривалі затримки й виявляв небачену толерантність.

      – Таку вже й небачену… Але гаразд, так. Згоден. До чого ви ведете?

      – До дива, прошу пана. Виявляється, той, кого я вважав найгіршим, сьогодні чи не найкращий, найсумлінніший. Ви хоча б не забуваєте про борги й не так давно сплатили за те, що мали весною. Інші ваші сусіди саботують. Частина, як ви знаєте, розбіглася ще на початку війни. Ті, хто лишився, тепер втратили службу, поволі розпродали все й залишки