Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис

культурна революція та соціалістичне змагання…

      Десь на початку вісімдесятих я повіз своїх малих дітей – сина й дочку – в село Заїчинці, щоб показати їм свою батьківщину. У ті роки в селі вже діяв історико-краєзнавчий музей, нагороджений навіть медаллю. Тодішній директор Заїчинської середньої школи Михайло Іванович Богдан водив мене від стенда до стенда (серед них був і стенд з моїми книжками), розповідав про ті чи ті експонати музею. Я багато почув від нього про історію виникнення села, про сотника Костяного та його козаків, про дореволюційні часи і, звичайно ж, про знаменитих заїчинців.

      Як виявилось, мешканець мого села Богдан-Блакитний М. В. був учасником подій 1917 року в Петрограді. У 1921 році він працював секретарем Хорольського повітового комітету РКП(б), але чомусь далі не піднявся і кар’єри партійної так і не зробив. На початку вісімдесятих переїхав у місто Фрунзе (тепер Бішкек у Киргизії), здається, до когось із своїх дітей. Там же й помер. Революційним матросом був і другий заїчинець Губенко К. Т. Серед активістів села на стендах музею значиться і мій батько з титулом: «Зачинатель колгоспного руху».

      Як і повсюди, в Заїчинцях спершу організовувався комнезам – 1919 рік. Активістами нового життя за даними сільського музею були Яровий Ф. П., Гапула М. С., Юшко О. А., Балацир М. А., Балацир Л. М., Малохатько В. М., Павленко Д. Ф. А найпершими членами комнезаму були Мазанько О. Г. та Сідаш І. Г., вони й розподіляли поміщицьку землю. Сідаш потім став першим головою волоскому с. Заїчинці, до якого входили Біляки, Бакумівка та Василівка. В часи денікінщини перебував у партизанах. Після нього головою сільради у 1924–1927 роках був Головко С. Ю., хоч як не дивно – син попа. Щоправда, від батька, «представника релігійного опіуму», йому довелося привселюдно відректися, а батько його прокляв і, зрештою, опинився на Соловках, де й зник.

      А потім у селі почали створювати колгоспи, спершу їх було кілька: «Вільна праця» імені Шевченка, «Червоний промінь», «Червоний шлях», а в 1930 році вони зорганізувалися в один колгосп – «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»), і першим його головою став Паталах С. А., за ним до війни головував Німченко П. С.

      Як би ми сьогодні не оцінювали ті події, що почалися в сімнадцятому (для мене, наприклад, так звана Велика жовтнева соціалістична революція є всього лише контрреволюційним переворотом Ульянова-Леніна та купки його прихильників-однодумців, котрі, антизаконно захопивши владу, на сімдесят з гаком літ утвердили свою страшну диктатуру. У 1939 році в Полтавській області було, порівняно з 1926 роком, населення менше на 380 892 чоловіки – це наслідки репресій більшовиків у 1920–1930-х роках та голодомору, організованого кремлівською клікою Сталіна в 1932–1933-х роках), але для бідних і затурканих селян гасла їхні звучали привабливо – соціальна рівність, всі стануть багатими, справедливість і т. д., і т. п. Біднота за ними пішла, не дуже тоді усвідомлюючи, що ж це за справедлива рівність, коли в одних треба