Пекло на землі. Віталій Юрченко

голосів. І одинадцять пик, заскочених, дійсно, що на слизькому, в телячім переляку дивились на цівки крісів.

      – Зв’язать та міцно. Варту на дорогу, бо тут не всі.

      – Братва, что за ш… – вибіг з хати розпанаханий один. З комори вилетіло два напівроздягнених.

      – Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.

      – Так, братішечка. Не сподівався? Ану, ставай-но під налигач, – порядкували хлопці.

      – Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонєц…

      – Давай злодійську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сіро стане, – нетерпелививсь котрийсь.

      З комори вийшла знемощіла служниця.

      – Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжіть собак, ріжте, катуйте, – кричала в розпуці. Підбігла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.

      І вхопила кріс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.

      – Де перший злодій! Де? – шукала божевільними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!

      – Тавар… братци, дак етож самосуд… За…

      Та блиснув перед очима вогонь, і він брикнув на траву у клубі диму. «Братішкі» всі побараніли.

      – А це той гаспид, що й душив, – і коцнула другого.

      – Панове, хлопці! Згори летять вершники, – надбіг Славенко з варти.

      – Утрьох лишіться тут, а решта на шлях у лаву швидко.

      Щойно ми за ворота, а вершники в великій хмарі походу були вже в кількох кроках.

      Разом вогонь! і бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мішанина, крик – і банда вмить крутнула назад, аж іскри сипались коням з копит.

      Це решта комунарів, що бігали по здобич на село. Скільки їх, – не час було лічити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрілянина: інак був, що наші відступають.

      Не гаялись і ми, хоч дуже не спішились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасі. Більше мороки завдали бранці. Було сміху і одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокійно йшов у подвір’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:

      Ми петлюрцов расабйом

      І в камунє жіть будьом

      Ех, ма, комуна, на-на-на-на…

      Не лякався він, хоч ми рекомендувались йому справжніми петлюрівцями, хоч приставляли кріса до самого його червоного носа.

      – Плевал я на Патлюрца с високой калакольні. Я сам єдінственна панду на цєлую їх сотню гайдамаков.

      А час минав, було не до комедій. Тут спробували пословиці, тільки навпаки: і тяжко кидати і шкода нести. «Залишили» за селом цих відважних розвідчиків.

      Минувши Глушківці, за Тарасівкою найшли своїх. Дорогою обганяли штаб 7-ї дивізії. Якась благородна штабістка, вилазячи на бричку, виявила радість.

      – Я очень рада, Колєчка[3], что проєдємся. Засідєлісь больно в етом грязном мєстєчке.

      – Воно, щоправда, мало приємности їхати назад, – байдужо відповідає Колєчка, підпомагаючи пані вилізти на бричку.

      – Нє всьо лі равно?! Ліш би прокататься. Свєжая атмосфера, новиє впечатлєнія.

      – Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мій Гарковець і зняв кріс.

      – Чекай.

3

Микола.