Маргарет Тетчер. Ірина Костюченко

тато продовжував відпускати шпильки в бік занадто збудженої дочки.

      – Ти, Альфреде, змушуєш Меггі виправдовуватися невідомо за що, – сказала Беатріс, дивлячись у вікно. – А ось і містер Батлер – піду відчиню.

      – І я з тобою! Це моя телеграма!

      І Меггі стрімголов помчала вниз, випереджаючи матір. Альфред чув, як вона стрибала через дві сходинки. Дзвінка не було, і він вирішив, що його дочка встигла відчинити двері просто перед самісіньким носом неквапливого листоноші. Альфред узяв на каміні люльку й довго нишпорив по кишенях, шукаючи сірники – як раптом побачив навпроти блискучі очі Маргарет.

      – Мене… Взяли… Ось… Зарахували… – тільки й змогла вимовити вона і раптом розридалася.

      Увійшовши до кімнати, Беатріс витягнула з пальців доньки телеграму, розгорнула її.

      «Шановна міс Робертс! Один зі студентів, який вступив на перший курс коледжу Сомервіль, Оксфорд, вирішив відмовитися від подальшого навчання. Адміністрація коледжу пропонує звільнене ним місце та стипендію на вивчення хімії вам, оскільки саме ваше ім’я було першим зі списку “під рискою”. Просимо повідомити нас про своє рішення у триденний термін. З повагою, секретар коледжу Сомервіль, Оксфорд», – розгублено прочитала Беатріс.

      Містер Робертс був радий новині чи не більше за дочку. Лише подумати – те, про що він мріяв у юності та чого не міг собі дозволити навіть у найсміливіших мріях, – сталося! Недарма він, відмовляючи собі в багатьох речах, робив усе можливе та неможливе, аби обожнювана ним Меггі отримала освіту… Але як це – вона, його дівчинка, що досі стрибає через дві сходинки, поїде від них, буде там зовсім сама?

      – Тату, мамо, ви мене відпустите? – крізь сльози запитала Меггі. – Я нічого так не хочу, як навчатися в Оксфорді! Я докладатиму всіх зусиль!

      – Так, Меггі. Відпустимо. Я зараз піду на пошту – спробую ще до закриття відправити телеграму до Оксфорду. А потім зайду на станцію, візьму квитки, – заспокоїв дочку містер Робертс.

      – Татку, дякую! – зойкнула Меггі, повиснувши на татковій шиї. – А коли я поїду?

      – Заспокойся, не проти ночі, ясна річ. Але заняття вже почалися, тож слід поквапитися. Сьогодні вівторок, завтра середа і твій день народження… Де ж мої окуляри? Ага! Ось вони, у кишені жилета… Хоч завтра твоє свято й вихідний – підеш зранку до школи й попросиш звільнити тебе. Певен, міс Гіліс, коли дізнається новину, дасть тобі розрахунок дуже швидко. Потім сходиш до їдальні – якщо не знайдеш заміни, мусиш відпрацювати завтра останній день. Я спробую взяти квитки на четвер, щоб ми мали п’ятницю для оформлення всіх документів і вихідні на пошук житла, – містер Робертс говорив, одночасно взуваючись і сунучи руки в рукави пальта.

      Уже відчинивши двері, він узяв у Маргарет парасольку і раптом поцілував її в маківку:

      – Меггі, доню, вибач! Я, здається, навіть не привітав тебе! Ти на це заслуговуєш – як ніхто інший!

      І вже відвернувшись, пробелькотів собі під ніс:

      – Це ж треба, моя маленька Меггі – студентка Оксфорду!