Іствікські відьми. Джон Апдайк

злився кольором із темрявою, що насувалася з півночі, – ні, атмосферу каламутить щось більше, ніж хмари. З лівого димаря здіймається ріденький білий димок. Усередині хтось є.

      Той чоловік з волохатими руками.

      Майбутній коханець Александри.

      Або, що ймовірніше, вирішила вона, робітник чи сторож, якого він найняв. Вглядаючись аж так далеко, так напружено, вона відчула, що в неї розболілися очі. В її нутрі, як і в небі, зібралася темрява, вона почувалася жалюгідним підглядачем. Зараз про жіночу жагу пишуть уже всі газети й журнали; сексуальна рівність перекинулась, ніби ті дівчатка з порядних родин, що линуть в обійми неотесаних рок-зірок – тих неголених парубійків-гітаристів із нетрів Ліверпуля чи Мемфіса, що якимось чином здобули свої сороміцькі здібності, до тих темних сонць, що перетворюють цих дітей домашнього виховання на суїцидальних оргіасток. Александрі згадалися її помідори: попід товстою, благодушною шкіркою криється сік насильства. Подумала про свою старшу доньку: ось вона сама в кімнаті слухає тих своїх «Манкіз» та «Бітлз»… одна річ для Марсі, інша – для її матері ось так, напруживши зір, перебиватися пустими мріями.

      Вона міцно заплющила очі, намагаючись відкинути ці думки. Повернулася в машину з Вугликом і проїхала півмилі прямої чорної дороги до пляжу.

      По завершенні сезону, якщо поблизу нікого немає, собаку можна вигулювати без повідка. Однак днина припала тепла, і вузеньку парковку заполонили старі машини й мікроавтобуси «фольксваген» із запнутими вікнами і психоделічними смугами по боках; біля роздягалень і піцерії, що містилася в літній хибарці, порозтягавшись горілиць на піску й повмикавши радіоприймачі, повлягалася молодь у купальниках із таким виглядом, ніби літо і юність ніколи не минуть. На підлозі під заднім сидінням в Александри, з поваги до правил пляжу, лежав моток мотузки для білизни. Вуглик огидливо струснувся, коли вона протягнула петлю крізь його шипований нашийник. Гора м’язів і завзяття, він потягнув її за собою попри опір піску. Вона спинилася, щоб стягнути свої бежеві еспадрильї, і пес захрипів; вона залишила взуття на жмутику пляжної трави біля настилу. Нещодавній приплив розбив той настил на шестифутові сегменти, лишивши по собі на гладенькому піску біля самого моря ошмаття від пластикових пляшок з-під «Клороксу»,[10] пачок від прокладок і пивних бляшанок, які проплавали так довго, що з них позмивалися написи; ці безіменні бляшанки виглядали загрозливо, бо на них не було жодного сліду, як на тих бомбах, які виготовляють терористи, а потім залишають у громадських місцях, щоб зруйнувати систему і, таким чином, спинити війну. Вуглик тягнув її все далі, повз купу оброслих прямокутних каменів, які колись були частиною молу, збудованого в часи, коли цей пляж був іграшкою багатих чоловіків, а не залюдненим громадським ігровим майданчиком. Ці камені були з блідого, поцяткованого чорним граніту, а з одного з них стриміла підпорка з болтами, з роками доведена іржею до крихкості

10

Бренд мийного засобу.