Іствікські відьми. Джон Апдайк

а вони й досі трахаються? – недбало спитала Александра, посеред цієї невимушеності в колі подруг відпустивши свої думки збирати образи десь із природи. – І як він це витримує? Це ж ніби брьохатись у бочці з квашеною капустою.

      – Ні, – твердо сказала Джейн. – Це скоріше схоже на – як зветься та така бліда біла штука, яку вони так люблять? – зауербратен.[20]

      – Його маринують, – мовила Александра. – В оцті, з часником, цибулею і лавровим листом. І, здається, чорним перцем.

      – То це таке він тобі розказує? – грайливо спитала Зукі у Джейн.

      – Ми про це ніколи не говоримо, навіть у найінтимніші моменти, – ґречно відказала Джейн. – Усе, про що він колись зізнавався на рахунок цього, було те, що їй треба робити це раз на тиждень, бо почне розкидатися всім.

      – Полтергейст, – вдоволено сказала Зукі. – Полтерфрау.

      – Отож, – сказала Джейн, не вбачаючи в цьому ніякого гумору, – ти маєш рацію. Вона – невимовно жахлива жінка. Така педантична, така пихата, така нацистка. А Рей, бідна душа, – єдиний, хто того не бачить.

      – От цікаво, чи вона щось здогадується, – кинула Александра.

      – А вона й не хоче здогадуватись, – сказала Джейн, натискуючи на це припущення так, щоб останнє слово просичало. – Якби здогадувалась, то довелось би щось робити з цим.

      – Наприклад, дати йому волю, – докинула Зукі.

      – Але тоді нам би всім довелось якось справлятися з ним, – сказала Александра, уявляючи собі цього пузатого, впрілого чоловіка ніби якесь торнадо, ненаситний природний резервуар хіті. Це було вмістилище хіті, пропорцій якому не існувало.

      – Ой, зажди-но, Ґрето! – вклинилася Джейн, нарешті уздрівши тут гумор.

      Всі троє захихотіли.

      Бічні двері врочисто грюкнули, і сходами вгору поволі помарширували кроки. Це був не полтергейст, а один із дітей Зукі повернувся зі школи, де його чи її затримали позакласні заходи. Увімкнувся телевізор нагорі й зачулося заспокійливе гуманоїдне бубоніння.

      Зукі жадібно закинула в рот дещо завелику жменю солоних горішків; притулила долоню до підборіддя, щоб не випадали шматочки. Все ще сміючись, вона плювалася крихтами.

      – То що, ніхто не хоче послухати про цього нового чоловіка?

      – Не дуже, – сказала Александра. – Чоловіки – не відповідь, хіба не так ми порішили?

      Як часто помічала Зукі, вона ставала інакша, трохи складніша, коли з’являлася Джейн. Наодинці з Зукі вона не намагалася приховати своє зацікавлення цим новим чоловіком. Ці двоє жінок мали у своїх тілах певну спільну радість, яку можна назвати прекрасною, а Александра була достатньо старшою (на шість років), щоб займати певну материнську позицію, коли бували вони вдвох: Зукі жвава й балакуча, Лекса ледача й пророча. Александра мала схильність домінувати, коли збирался всі троє, будучи дещо сердитою і млявою, змушуючи решту двох приходити в себе.

      – Вони – не відповідь, – сказала Джейн Смарт. – Але, можливо, вони – питання.

      Її джин був випитий уже на дві треті.

20

Німецька печеня, маринована кілька днів в оцті й вині яловичина.