Карибська таємниця. Аґата Крісті

ькістю видань поступається лише Біблії та Шекспірові. Вона – автор 80 детективних романів та збірок оповідань, 19 п’єс і 6 романів, опублікованих під ім’ям Мері Вестмейкот.

      Перший роман Аґати Крісті – «Таємнича пригода в Стайлзі» – був написаний наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загоні. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» у 1920 році.

      Після цього Аґата Крісті щороку видавала по книжці, а в 1926 році написала свій шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книжка, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю автора з видавництвом, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книжок. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Крісті, яка була інсценована – під назвою «Алібі» – й успішно поставлена на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей» – найславетніша п’єса письменниці – була вперше поставлена в 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.

      У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла в 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.

      Карибська таємниця

      Моєму давньому другові Джонові Крукшенку Роузу разом зі щасливими спогадами про мій візит до Вест-Індії

      Розділ перший

      Полґрейв розповідає

      – А скільки ми чуємо балачок про Кенію, – сказав майор Полґрейв. – Кожен, кому не ліньки, ладний базікати нісенітниці про ту країну. А я прожив там чотирнадцять років життя – і то були чи не найкращі мої роки!

      Стара міс Марпл нахилила голову. То був лагідний жест чемної уваги. Поки майор Полґрейв бомбардував її досить занудними спогадами про своє нецікаве життя, міс Марпл спокійно віддавалася власним думкам. До таких банальних ситуацій вона давно звикла. У тих розповідях ішлося тільки про різні місцевості. У минулому розповідали переважно про Індію. Майори, полковники, генерали – одна й та сама послідовність слів: Симла, носії, тигри, Чота-Газрі, Тифін, Кітмаґарс і так далі. У майора Полґрейва термінологія була трохи іншою. Сафарі. Кікую. Слони. Суахілі. Але конструкція розмови нічим не відрізнялася. Старий чоловік мав потребу в слухачах, щоб розбудити в пам’яті дні, коли він був щасливий. Ті дні, коли його спина була прямою, зір – гострий, а слух – бездоганний. Декотрі з тих балакунів досі були гарними старими солдатами, інші втратили будь-яку привабливість. І майор Полґрейв належав до другої категорії – червонопикий, зі скляним оком, схожий на опудало жаби.

      Проте Міс Марпл ставилася до всіх старих вояків з однаковою лагідною доброзичливістю. Вона вдавала, ніби уважно слухає, вряди-годи киваючи головою, думаючи про щось своє й милуючись красою навколишнього краєвиду – в цьому випадку бездонною блакиттю Карибського моря.

      «Який він усе ж таки милий, мій любий Реймонд, – із глибокою вдячністю думала вона, – такий милий і такий добрий…» Чому він так щиро турбується про стару тітку, вона ніяк не могла зрозуміти. Почуття обов’язку, можливо, почуття родини? А може, він і справді так глибоко її любить…

      Загалом вона не мала підстав сумніватися, що він таки її любить – він завжди її любив, і ця любов завдавала їй чимало клопоту. Він докладав неабияких зусиль, щоб вона не відставала від життя. Надсилав книжки, щоб вона їх читала. Сучасні романи. Читати їх було для неї тяжким обов’язком – адже в них розповідається про таких неприємних людей, що так дивно поводяться й навіть не вміють утішатися життям. «Секс» – це слово навіть не згадували в молоді роки міс Марпл; але його вистачало – хоч про нього так багато й не говорили – і втішалися ним значно більше, ніж тепер, чи принаймні так їй здається. Хоч його зазвичай і називали Гріхом, але вона не могла позбутися враження, що він був тоді набагато приємнішим, ніж сьогодні, коли перетворився на щось, подібне до Обов’язку.

      На мить її погляд ковзнув по книжці, що лежала в неї на колінах, розгорнута на сторінці двадцять третій, до якої вона все ж таки змогла добутися – а читати далі її, либонь, не примусить ніяка сила!

      «Ти хочеш сказати, що взагалі не маєш ніякого сексуального досвіду? – недовірливо запитав молодик. – У дев’ятнадцять років? Такого просто не може бути. Це надто важливо».

      Дівчина сумно похнюпилася, її пряме масне волосся впало їй на обличчя.

      «Я знаю, – прошепотіла вона. – Я знаю».

      Він подивився на неї – заляпана жиром блузка-джерсі, босі ноги, брудні нігті на ногах, гострий запах поту… Він не міг збагнути, чому вона здавалася