Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. Сергій Плохій

що в деяких брудних та бідних козацьких хатах було «повно дорогих шовків, коштовного каміння, соболів та іншого хутра і прянощів». Там він знаходив «шовк дешевший, ніж у Вільні, і перець дешевший за сіль». Купці перевозили степами ці ласощі та предмети розкоші з Османської імперії до Московського царства або Королівства Польського.

      Хоча перші козаки були міськими мешканцями й жили вздовж Прип’яті та Дніпра, на кінець XVI століття їхні лави збільшувалися за рахунок місцевих селян. Цей наплив поклав край політичній, етнічній та релігійній невизначеності козаків – європейські автори тих часів гадали, чи були вони кримськими татарами та ногайцями, чи українськими підданими князів і королів, чи сумішшю всіх народів і релігій. Абсолютну більшість козаків тепер становили українці, котрі прибули з величезних маєтків (або латифундій) магнатів і шляхти, аби уникнути того, що історики називають «другим виданням кріпацтва». Як уже зазначалося в попередньому розділі, магнати й шляхта намагалися залучити нових поселенців до своїх новопридбаних володінь на українському прикордонні, що були небезпечні для життя через постійну загрозу татарських нападів, обіцяючи їм звільнення від податків на певний період часу. Щойно цей період завершувався, багато селян рухалися далі, у небезпечний степ, щоб уникнути оподаткування. Чимало з них приєднувалися до козаків і радикалізували їхню суспільну політику під час повстань.

      Заселення України – степових околиць уздовж середнього Дніпра, зображених на карті Томаша Маковського, про яку йшлося у попередньому розділі, – було спільним проектом волинських князів і дніпровських козаків. 1559 року Костянтин Острозький став київським воєводою – де-факто віце-королем величезних територій Наддніпрянської України. Його юрисдикція поширювалася на Київ і Черкаси, а до числа підопічних входили й козаки, які одночасно і сприяли, і перешкоджали подальшому заселенню степів зі своїми походами (з погляду одних – визвольними, з погляду інших – розбійницькими) проти татар і турків. Острозький ініціював перші спроби залучення козаків на військову службу – не стільки для використання їх як бойової сили, скільки для того, щоб прибрати їх із земель за порогами і встановити бодай якийсь контроль над цією непокірною юрбою. Лівонська війна збільшила попит на воїнів на кордоні з Московією, тож у 1570-ті роки було сформовано ряд козацьких підрозділів, один із яких налічував аж 500 вояків.

      Реорганізація козаків з ополчення на службі в прикордонних урядовців у військові з’єднання під командуванням армійських офіцерів відкрила нову еру в історії козацтва. До вжитку увійшов термін «реєстрові козаки». Козаки, яких брали на військову службу й таким чином заносили до «реєстру», були звільнені від сплати податків та не підлягали юрисдикції місцевої влади. Також вони отримували платню. Звичайно, від охочих потрапити до реєстру не було відбою, але польська корона набирала на службу лише обмежену кількість, а їхні пільги діяли лише