Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр

з Одєси, і твій батя – тобто я – з Одєси, і ви теж, хлопчики, з Одєси. А ще після університету ти будеш працювати в агенції „Дорогами предків“. І це суперкласне місце роботи і для дєда, і для мене, а значить – і для тебе». «А що, як я цього не бажаю? – знову спитав я. – Шо, як я не хочу працювати в „Дорогами предків“, а хочу працювати в якомусь іншому місці, де робитиму шось незвичне й зароблятиму багато грошей, а не отой мізєр? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а хочу, шоб вони виросли в іншому, лучшому місці, де в них будуть лучші речі й вопше більше речей? Що, як я хочу мати багато дєвок?» Тут батя вийняв із холодильника три кубика льоду, закрив холодильник і вручив їх мені. «На, – сказав він, даючи мені льод, – поклади на фейс – не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові». І це був кінець розмови. Мені треба було бути мудрішим.

      А, я ше не сказав, шо дєд настояв, шоб ми взяли із собою Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Це була ше одна зацепка. «Та ти просто дурень», – виголосив йому тоді батя. «Мені вона треба, щоб я бачив дорогу, – сказав на це дєд, указуючи пальцем на свої очі. – Я ж сліпий». «Ти ніякий не сліпий, і ця псіна з вами не поїде». «Нє, я сліпий, і моя сучка поїде зі мною!» «Нє-а, – сказав батя, – псіна буде виглядати непрофесійно». Я було сунувся шось вякнути на захист дєда, але цього разу вже був мудрішим. «Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі». Батя опинився в ситуації. Це, канєшно, ше не була «доолгая есто-онская пауза», але він осмислив себе між молотом і ще більш жостким місцем, шо виглядало на то саме, шо й «до-олгая есто-онская пауза». Між дєдом і батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив, і нічого у світі не лякало мене більше. Нарешті батя здався, хотя вони договорилися, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший носитиме спеціальну сконструйовану батьою футболку з написом «Офіційна Псина-Поводир Агенції „Дорогами предків“». Так вона виглядала навіть досить професійно.

      Навіть якщо не враховувати цієї дурнуватої суки, яка постійно намагалася рвонути через вікно машини, їхати було дуже сложно, бо сама машина була абсолютним лайном і рухалася не бистріше, чим я біжу, тоїсть десь шістдесят кілометрів в час. Нас обганяло багато машин, і цей факт заставляв мене почуватися второсортним, особєнно якшо це були машини, напаковані сім’ями або велосипедами. Ні дєд, ні я не перекинулися навіть словом, коли їхали, і це нормально, бо ми вопше молчаліві. Я старався не нервувати його, хотя раз таки зробив це. В одному случаї я забув вивчити мапу, і ми пропустили виїзд на главну дорогу. «Ти тільки мене не бий, – сказав я дєдові, – бо я припустився малюсінької помилки в користуванні мапою». Дєд натиснув на педаль тормоза, і мій фейс точно повторив конфігурацію лобового стєкла. Більшу частину хвилини він нічого не казав. «Я тебе просив водити машину?» – спитав дєд. «У мене нема прав, щоб вести машину», – сказав я. (Хай це буде нашим секретом, Джонатан.) «А може, я просив тебе готувати жрачку, коли ти там собі дрихнув?» – знову сказав дєд. «Нє-а», – відповів я. «Так, може, я вимагав, щоб ти видумав велосипед?» – питав