Вигнання в Рай. Роман. Юрій Пересічанський

і якийсь, наче переляк перемішалися на бабусиному обличчі: Сергієві було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердість рис його обличчя, виглядав він все ж значно молодшим за свій вік, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросівки. – Оце ти і є той самий, який…

      – Так, так, оце я і є той самий художник, – старався Сергій переконати бабцю. – Ви на кого чекаєте, я маю на увазі, прізвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам’ятаєте?

      – Прізвище? – розгублено промовила бабуся.

      – Так, так, прізвище того художника Богданенко? – підказав Сергій розгубленій бабуні.

      – Так, так, здається… Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненіше ствердила вона.

      – А звати його Сергій Михайлович?

      – Так, так, Сергій Михайлович, саме Сергій Михайлович, Сергій Михайлович Богданенко, саме так!

      – Так от я і є Сергій Михайлович Богданенко. От зараз я вам свій паспорт покажу, – Сергій потягнувся рукою до нагрудної кишені, – щоб вас нарешті переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусі, затримав руку й запитально подивився.

      – Перехрестись! – рішуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вирішила вона звернутися до доказу більш значущого, ніж якийсь там паспорт.

      – Будь ласка, – Сергій цілком серйозно поставився до бабусиної

      вимоги і повільно й поважно поклав на себе православний хрест і схилив голову.

      – Господи, – сплеснула в долоні бабця, – та невже ж це й справді ти… Тобто… – затнулася вона. – Невже це й справді ви той самий оце, якого ми оце…

      – Та той самий, той самий, – заспокійливо промовив Сергій. – І чого це вас так дивує? По-перше, вік і одяг – це ніяк не свідчення таланту чи розуму людини, чи не так?

      – Авжеж, так.

      – А по-друге… Вас, до речі, як звати?

      – Горпиною мене називають.

      – А по-батькові?

      – Степанівна. Горпина Степанівна Стеценко.

      – А скільки ж вам років, Горпино Степанівно?

      – Та, слава Богу, вже вісімдесят дев’ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

      – От бачите, Бог вас віком не образив, та й виглядаєте ви нівроку, як на свій вік, мабуть, і по господарству ще поратися встигаєте, і взагалі так…

      – Та, дякувати Богу, і город ще тримаю, і худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкві допомагаю, – поступово до бабусі Горпини поверталася звична доброзичливість.

      – А вже, мабуть, набачилися на своєму віку нівроку? – Сергій відчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довірливо й спокійно.

      – Та що вже набачилася, то набачилася, одне тільки сказати – я ж бо голодомор пережила… – і її погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхітливу безодню тридцять третього року, і перед її очима знову промайнули всі ті незбагненні безмежні жахи, які