Трейнспоттінґ. Ірвін Велш

Йа ніколи не бачив нічого на них схожого. Такі маленькі, тверді бомбовидні штуки, покриті чимсь воскуватим. Нас накриває дика лють, що народилась ніби нізвідки. Та ні, не нізвідки. Потужні емоції такого штибу може генерувати тільки наркота або перспектива її відсутності.

      – Шо це, курва, за лайно таке?

      – Опіум. Опіумні супозиторії.

      Тон в Майкі змінився. Він ухильний, майже вибачливий. Мій спалах гніву зруйнував наш хисткий симбіоз.

      – Шо йа, нахер, маю з цим робити? – питаюсь йа не думаючи, та тут же розпливаюся в усмішці, коли нам доходить. Це дозволяє Майкі вибрехатися.

      – Ти шо, справді хо’, шоб йа тобі тут пояснював? – пхекає він, повертаючи собі троха влади, якої перед цим був зрікся, тимчасом як Сокстон гмика, а Жирна Свиня регоче. Проте Майкі баче, що мені невесело, і тому продовжує:

      – Тебе ж не пре вколотися, правда? Ти хо’ чогось повільного, щоби прибрати біль, щоби сплигнути з ширива, правда? Ну ось ці штуки тут ідеально підходять. Зроблені, бля, з любов’ю, саме для твоїх потреб. Вони розчиняються в організмі, концентрація зростає, а потім потихеньку зменшується. Цю муть використовують у шпиталях, щоб ти, бля, знав.

      – Ти в цьому впевнений, чоловіче?

      – Слухайся голосу досвіду, – усміхається він, але більше Сокстону, ніж мені.

      Жирна Свинюка закида назад свою масну голову, демонструючи величезні пожовклі зуби.

      Ну, йа й роблю, як мені рекомендовано. Слухаюсь голосу досвіду. Вибачаюся, йду до туалету і вставляю, з великим старанням, ці свічки собі в сраку. Це вперше в житті йа встромив пальця у власне гузно, і нас злегка бере огида. Йа дивлюсь на себе у дзеркалі ванної кімнати. Вогке від поту, але скуйовджене руде волосся, бліде обличчя зі скопищами гидотних висипів. І зокрема два прищі-красавці – ці потребують правдивого означення фурункули. Один на щоці, а інший на підборідді. Ми з Жирною Свинею могли б скласти чудову пару, і йа збочено розважаю себе тим, що уявляю нас із нею в гондолі на венеційських каналах. Йа повертаюсь на нижчий поверх, все ще хорий, але в кайфі від того, що затоварився.

      – Це забере якийсь час, – сухо зауважує Форрестер, коли йа забрідаю назад до вітальні.

      – Кому ти розказуєш? За їх ласкавість йа міг би прямо тут засунути їх собі до сраки.

      Такі мої клопоти вперше дарують мені усміх від Сокстона. Йа навіть бачу, як в ньо’ ніби порожевіли викривлені губи. Жирна Свиня глипає на нас так, ніби йа щойно ритуально зарізав її первістка. Цей страдницький, нетямущий вираз на її обличчі… мені кортить розреготатися до всцикачки. Майк трима міну «це йа тут встругую жарти», але з відтінком поступливості через розуміння того, що його влада наді мною щезла. Вона скінчилася із завершенням транзакції. Він зара’ для мене не важніший за купу собачого лайна в тім торговім центрі. Фактично, важить він навіть менше. Кінець історії.

      – Гаразд, до скорого, народе, – киваю йа Сокстону й Жирній Свинюці.

      Усміхнений