Хрещений батько. Маріо П’юзо

Корлеоне підвівся з-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенів, як холодна смерть.

      – Ми багато років знаємо один одного, ти і я, але до сьогодні ти жодного разу не прийшов до мене просити поради чи допомоги. Я ніяк не можу пригадати, коли ти востаннє запрошував мене до себе в гості на чашку кави, хоча моя жінка – хрещена мати твоєї єдиної дитини. Будьмо відверті. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моїм боржником.

      Бонасера промимрив:

      – Я не хотів клопоту.

      Дон підняв руку.

      – Помовч. Ти казав, що Америка – це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв і думав, що світ – це спокійне місце, де ти можеш жити собі на втіху. Ти не забезпечив себе вірними друзями. Адже тебе стерегли поліція й суди, якої ж тобі сподіватися шкоди? Тобі не потрібен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Мені було прикро, але я не нав’язую своєї дружби тим, хто її не цінує, хто невисокої думки про мене.

      Дон зробив паузу і ввічливо й саркастично посміхнувся до власника похоронного закладу.

      – А тепер ти приходиш до мене і кажеш: «Доне Корлеоне, встанови справедливість». Але ти просиш без належної поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мій дім у день весілля моєї дочки і просиш про вбивство. – Дон презирливо перекривив прохача. – «Я заплачу, скільки скажеш». Ні-ні, я не ображаюся, але чому ти думаєш про мене так неповажно?

      Бонасера крикнув з мукою і відчаєм:

      – Америка була доброю до мене. Я хотів стати порядним громадянином. Я хотів, щоб моя дитина була американкою.

      Дон схвально ляснув у долоні.

      – Добре сказано. Чудово. Так тобі ж немає на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захопи для своєї доньки квіти й коробку цукерок, коли підеш навідувати. Її це втішить. І сам будеш задоволений. Зрештою, що такого сталося? Хлопці молоді, добре виховані, один із них син впливового політика. Ні, любий мій Амеріго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вірю слову Амеріго Бонасера більше, ніж будь-чиєму. Тож дай слово, що забудеш про це божевілля. Ти хочеш вчинити не по- американському. Пробач їм. Забудь. Життя повне прикрощів.

      Жорстока й презирлива іронія цих слів, стриманий гнів дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчірку. Та він ще раз насмілився сказати:

      – Я прошу в тебе справедливості.

      Дон Корлеоне кинув сухо:

      – Суд дав тобі справедливість.

      Бонасера вперто похитав головою.

      – Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.

      Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження і запитав:

      – Яка ж твоя справедливість?

      – Око за око, – сказав Бонасера.

      – Ти хотів більшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.

      Бонасера вичавив із себе:

      – То хай тоді вони помучаться, як вона мучиться.

      Дон чекав, що він скаже далі. Нарешті Бонасера зібрав свої останні сили й наважився запитати:

      – Скільки я маю тобі заплатити?

      Це