Чи правильний вибір?. Ольга Сокол-Торська

не моє це, не моє!

      – Ой, Віта, не журися, диви, живеш у місті, тяжко не працюєш, море перспектив…

      – Ай, легко тобі казати, ти з дитинства така розбалувана, театри, музеї, атракціони, дитя асфальту, а я інша, моя душа поривається вгору та хоче дістати небес…

      – Ой, ще скажи, що ти велика поетеса, ті поети, вони всі якісь дивні…

      – Дивні тому, що відкривають людям очі, тому що пишуть про те, про що інший навіть не наважиться сказати вголос, це ти хочеш сказати…

      – Годі, годі не злися, зараз понесе тебе, ти якась така повільна, як черепаха, сиділа би тільки в своїй нірці та спостерігала за світом, от толком навіть нічого не вмієш робити, крім свого письма… Звариш зупу, якесь друге на скору руку, а я мушу готувати щось смачненьке, якісь смаколики, знаєш, я люблю це, поєднувати смаки, цинамону та перцю, коріандру та гвоздики…

      – Ой, щось не хочу я вже їсти твоєї мішанини, а я знаєш, я дуже люблю квіти, іще дуже люблю дивитись фільми, мені здається, що у тому світі я, я супер герой, то якась багата красунечка, то президент Америки…

      – А це дійсно цікаво, а давай на мить представимо, що ми маємо супер силу, от скажи, щоб ти зараз зробила, першим ділом?

      – А супер силу яку?

      – Будь яку, ти можеш робити все, що захочеш, все, що маєш у своїй голові…

      – Ну не знаю, Злато, я мабуть би зараз зірвалася з цього крісла та полетіла прямо у вікно.

      – Добре, давай тоді я з тобою полечу, куди будемо летіти, дивись, я бачу наш будинок, о він такий маленький, отой!

      – Що таке, нічого, я здається напилась вітру…

      – Злато, це так чудово уявляти, що ти все можеш…

      – Але ж цю супер силу потрібно якось використати, а давай знаєш що, ти ж любиш квіти, полетимо у Нідерланди, там так багато тюльпанів, зробимо собі фотографії, я тільки ворухну пальцем і у мене з’явиться найновіша модель Кенона…

      – Давай, але на певно довго летіти?

      – Та ми ж можемо все, загадаємо, щоб зараз там опинились, візьми мене за руку, давай!

      – О, я й не думала, що так швидко, так гарно, квіти як квіти, але такі чудесні…

      – А ти не хочеш до Америки, в Голівуд, там же всі відомі актори?

      – Ой, що ми там не бачили, вони ж такі люди, як ми, тільки один то нап’ється як ціп, а другий не знає, що вже собі купити!

      – Ти права, які ж ми нерозумні, давай додому, до батьків, вони мабуть вже скучили?

      – Давай, тільки ми ж після сесії їздили, і що ти просто так прилетиш, вони ж зомліють одразу.

      – Ні, у нас буде машина…

      – А права?

      – Скажемо, що виграли в лотерею і все маємо!

      – Ні, давай зробимо так, аби вони ні про що не здогадались, загадаємо так!

      – Ну, добре, гаразд, яку модель ти хочеш, порше, мерседес?

      – Віта, все дуже просто, це банально – лімузин!

      – Ти з глузду з’їхала, це тобі не весілля і не дівич-вечір, ну добре, ланкрузер і поїхали!

      – Чекай, а сукні, нам потрібні із найдорожчої колекції – Ів сен Лоран.

      – О вони чудові, але загалом сукні як сукні.

      – Добре, що нам ще потрібно, думаю, подарунки…

      – Що будемо твоїй мамі купувати, а що моїм батькам?

      – А давай уже на місці вирішимо, побачимо, що їм найнеобхідніше, те і купимо…

      – Добре, тоді вперед… ні стривай, я так не можу, годі, так не буває… ми як малі діти, перестань…

      – Віта, заспокойся, ми ж мріємо!

      – Ні, ми не маємо права мріяти, у нас забрали все…

      – У нас ніхто нічого не забрав, ми живі й здорові!

      – Так, ми здорові, а інші, ти… ми думаємо, лише про себе, сидимо собі тут, і думаємо, що там все гарно і казково, і повір, кожен так думає, життя прекрасне, коли ти не бачиш непрекрасного, – промовила Віталіна, витираючи сльози, які виблискували водограєм на їЇ засмаглій шкірі…

      – А що ми можемо, ми робимо все можливе, принаймні вони там у безпеці, і ти повинна дякувати мені, що я зараз тут, з тобою… А то могла б бути тут сама і розпускати свої нюні…

      – Як ти смієш так казати! – подивилась прямо в очі і вийшла з кімнати…

      – Я не хотіла, – тихо уже собі промовила Злата.

      Через годину Віталіна повернулася з кухні до їх кімнати, у якій Злата із засмученим поглядом дивилась телевізор, та промовила:

      – Дивись, тут все дійсно радісно, концерти, мильні опери, музичні талант шоу, усе дуже гарно та яскраво, кожен думає про себе…

      – Заспокойся, ти і так нічого не зміниш, хто ти така, така ж як і сотні тисяч тих, які зробили те саме, що й ти…

      – Мені батьків шкода…

      – Вони якось дають раду, правда, ти допоможеш їм тим, що ти тут, а не там… Краще думай, як це зробити, а не скигли…

      – Що я можу зробити, ну ти ж знаєш, я люблю квіти, ну так, закінчувала юридичний, але що з того, як я ненавиджу це… тих юристів зараз хмара…

      – Ну