Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

Кроґер кивали.

      – Та вони наче розуміли, що вісім жінок – це ліміт, – сказала Петті.

      Вони підібрали її 22 липня: застрелили літнього чоловіка, з яким вона подорожувала, і вбили стару жінку, яка з тиждень пробула членом «зоопарку». А коли біля Арчболда їхня ватага натрапила на безіменну дівчину, що сиділа в кутку, вони застрелили косооку дівчину шістнадцяти років та покинули її в канаві.

      – Док любив про це жартувати, – мовила Петті. – Казав: «Я не ходжу під драбинами, не завертаю, коли чорний кіт перебіг дорогу, тож не збираюся подорожувати з тринадцятьма головами».

      Двадцять дев’ятого вони вперше помітили Стю та його друзів. Звіринець стояв табором на ділянці для пікніків, коли трасою промчала їхня четвірка.

      – Ти впала в око Ґерві, – сказала Сьюзен і кивнула на Френні.

      Та здригнулася.

      Дейна нахилилася ближче до них і заговорила тихіше.

      – І вони одразу дали зрозуміти, кого ти мала замінити, – вона ледь помітно кивнула на Ширлі Геммет, яка й досі бубнила та їла ґрем-крекери.

      – Бідолашна жінка, – сказала Френні.

      – Це Дейна вирішила, що ви, народ, можете виявитись нашим найкращим шансом, – мовила Петті. – Або ж, можливо, останнім шансом. У вашому товаристві було троє чоловіків, Дейна з Гелен Роґет це бачили. Троє озброєних чоловіків. І Док набрав трішечки надмірної самовпевненості з цим «перекинь-трейлер-дорога». Док просто поводився так, ніби він якийсь держслужбовець, і чоловіки з тих груп, що нам траплялися, ловили ґав. Якщо там були чоловіки. А тоді їм прострелювали макітри. Спрацьовувало, наче якісь чари.

      – Того ранку Дейна попросила нас спробувати не ковтати пігулки, – вела далі Сьюзен. – Вони вже не так ретельно за цим стежили, і ми знали, що вранці вони будуть зайняті, бо витягатимуть на дорогу трейлер, перекидатимуть його. Ми не всім сказали про наш план. Знали про нього лише Дейна, Петті та Гелен Роґет… одна з тих дівчат, яку застрелив Ронні. Ну і я. «Як помітять, що ми намагаємося сховати таблетки, то вб’ють», – сказала Гелен. А Дейна сказала, що однаково вб’ють, рано чи пізно. Рано – це якщо нам поталанить. Ясна річ, ми всі знали, що це так. Тож вирішили спробувати.

      – Поки не випала нагода виплюнути ту пігулку, я так довго тримала її в роті, що вона вже почала розчинятися, – сказала Петті та глянула на Дейну. – Певне, Гелен довелося її проковтнути. Гадаю, тому вона діяла так повільно.

      Дейна кивнула. Вона дивилася на Стю з виразною теплотою, і Френні стало не по собі.

      – І в них усе спрацювало б, якби ти, здорованю, не помудрішав.

      – Помудрішав, та, як видно, геть запізно, – сказав Стю. – Наступного разу буду готовий.

      Він підвівся, підійшов до вікна й визирнув надвір.

      – Знаєте, мене це лякає, – мовив він. – Якими мудрими ми стаємо.

      Френ навісніла від того, з яким співчуттям дивилася на нього Дейна. Після всього, що Френ пережила, та Юрґенс не мала права на такий погляд. «І, попри все, вона значно гарніша, – міркувала