Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції. Віктор Горобець

системи Гетьманату стало поширення в 1712–1714 роках на його правове поле дії примусових обмежень у сфері торговельно-економічної діяльності – царських указів про так звані «заповідні товари»[12].

      Ратифікаційна грамота союзної угоди Петра І та Августа ІІ Саксонського, спрямованої проти Швеції. Москва, 1699.

      Ще більш радикальний наступ на українську автономію російська влада розпочала навесні 1722 р. із запровадженням в Україні російської владної інституції – Малоросійської колегії. Заснуванням колегії, по суті, розпочався завершальний етап нівелювання самобутніх рис політичної системи Гетьманату, уніфікації до загальноімперських зразків норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи.

      У листі до гетьмана Скоропадського доцільність реформи імператор по-популістськи обґрунтовував прагненням поліпшити систему управління Гетьманату, яка мала численні недоліки, породжувала безлад «чрез все прошедшие времена с молодых лет моих и доселе»[13]. В іменному імператорському указі, який гетьман отримав 30 квітня «зась по приїзді з сенату і по обіді»[14], увагу також було акцентовано на непорядках у Генеральному суді та Генеральній канцелярії, у сфері фінансів тощо[15]. А щоб хоч якось обґрунтувати указ із правової точки зору, його автори неодноразово покликалися на «договірні статті Богдана Хмельницького» в тій редакції, де йшлося про можливість перенесення судових справ українського населення до воєводського суду. Заснування Малоросійської колегії прагнули легітимізувати через заміну «одной воеводской персоны для лучшей верности» Колегією в складі шести російських офіцерів на чолі з президентом[16]. Утім, попри активне мусування російським урядом тези про договір 1654 р. як правове підґрунтя колегіальної реформи, з юридичної точки зору, дії російської влади були неправомірні з кількох причин. Скажімо, автори царського маніфесту від 16 травня 1722 р. покладалися на пункти 2 і 7 «просительных статей Богдана Хмельницкого» (тобто українського проекту договору, датованого 17 лютого й переданого С. Богдановичем-Зарудним і П. Тетерею московській стороні 14 березня), а також на царські резолюції щодо пункту 7 українського проекту, де нібито було написано таке: «а буде кому суд их казатцкой будет не люб, а похочет дело свое перенесть к государеву воеводе, и в то время государев воевода меж ими расправу учинит по своему разсмотрению»[17].

      Облога російськими військами Петра І Нарви в 1704 р.

      Та

12

Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗ) / Изд. 2-е. – Т. 5. – М., 1830. – № 2793; Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730 рр. // Джиджора І. Україна в першій половині XVIIІ віку. – К., 1930. – С. 28–29.

13

Российский государственный архив древних актов (Москва, РФ; далі – РГАДА). – Ф. 9, оп. 1, дело 15. – Л. 61–65.

14

Диариуш или журнал, то есть повседневная записка…, начавшийся в 1722 году и оконченный в том же году… войсковой канцелярии старшим канцеляристом Николаем Ханенком // Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1858. – Кн. 1. – Отд. V. – С. 42.

15

Источники малороссийской истории… – Ч. 2. – С. 316–317.

16

ПСЗ. – Т. 6. – № 4010.

17

Источники малороссийской истории… – Ч. 2. – С. 322.