І день як вимір нашого життя. Олександр Афонін

те, мабуть, що в цілім світі

      Пори щасливіше нема.

      «День уходящий разукрасил небо…»

      День уходящий разукрасил небо

      В немыслимые алые тона,

      Даря нам ощущенье сладкой неги,

      На что способна только лишь весна.

      Газона зелень, пруд, деревья сада

      Приобрели пурпурно-нежный цвет.

      Лишь солнца луч по краешку ограды

      Оставил желтый, а не алый след.

      И вслед за света сумасшедшим всплеском,

      Средь постепенно тающих теней,

      Зашелся звонкой радостною песней

      Певец весны бессменный – соловей.

      Он, как волшебник, принял эстафету

      От майского сгорающего дня…

      Весна уходит, отдавая лету

      Всю пылкость чувств закатного огня.

      «Набубнявіло небо низьке…»

      Набубнявіло небо низьке

      Й сховалось сонце. Не пече…

      Здається, дощ вже близько-близько,

      От-от із хмари потече.

      Птахи принишкли, парк і квіти…

      Не дощ, здається, а гроза!

      Ось гуркотнуло… Свиснув вітер

      І… впала дощова сльоза.

      «На каштанах вновь вспыхнули свечи…»

      На каштанах вновь вспыхнули свечи

      Средь темнеющей быстро листвы.

      В город входит задумчивый вечер

      По ковру еще юной травы.

      Шум бульваров, что мощной волною

      Бушевал, уже сходит на нет.

      Время отдыха, время покоя

      Зажигает в домах желтый свет.

      Накатила такая усталость.

      Не спасло даже то, что весна…

      Но совсем уж немножко осталось

      До блаженного времени сна.

      «Дощ весняний короткочасний…»

      Дощ весняний короткочасний

      Прошелестів зеленим листом,

      І знову з неба сонце ясне

      Проміння сипле, мов намисто.

      Поміж хмарок воно сміється,

      Та ще і мружиться лукаво…

      Вам все в роботі хай вдається,

      Бо день вже видався на славу!

      «Я відчиняю двері в ніч…»

      Я відчиняю двері в ніч,

      Іще травневу і вологу,

      У небо, де мільйоном свіч

      Горять зірки, мов очі Бога.

      У ту безмежну далину

      Порівняно із нашим світом…

      І, проводжаючи весну,

      Готуюся зустрітись з літом.

      «Похмуре небо низько висне…»

      Похмуре небо низько висне,

      Неначе зовсім не весна.

      Сезон дерев цвітіння вийшов —

      Цвіте одна лиш бузина.

      Хоча і літа ще немає,

      Весни зосталось дві доби,

      Однак воно вже наступає —

      Он, кажуть, що пішли гриби.

      Дозріли в лісі вже суниці,

      І трави косять косарі.

      А літо зайде у світлицю

      Вже післязавтра, на зорі.

      «Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень…»

      Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень

      Промчался звоном струй. И снова тишина…

      Забыться