Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

може дати нації жінка…

      А в лютому 1942 р. вона дала нам і наступним поколінням неперевершений, невмирущий приклад великої цивільної відваги й безкомпромісности аж до смерти…» – Олена Звичайна.

      Повний рукопис її поезій загинув у київському гестапо, збереглися лише 38 поезій, що й друкуються у її посмертних збірках (крім прози).

      Життя її урветься рано – в 35 років.

      «Смерть свою зустріти в Києві…»

      Це в неї, мабуть, так на роду було написано: «Смерть свою зустріти в Києві».

      Життя не стоїть, а йде

      З гострим сміхом

      і гострим плачем…

      Так їй судилося.

      Така її доля – вмерти у Києві.

      I смерть її буде така, яку вона собі бажала і яку напророчила:

      І в павутинні перехресних барв,

      Я палко мрію до самого рання,

      Щоб Бог послав мені найбільший дар:

      Гарячу смерть, не зимне умирання.

      І все збудеться так, як вона й мріяла.

      Життя її ніколи не було спокійне, повільне; вона горіла змаганням за майбутнє, прикрите туманом невідомого, свідчитимуть її побратими.

      Бо серед співу, неспокійних днів,

      Повз таємничі і вабливі двері

      Я йду на клич задимлених вогнів —

      На наш похмурий і прекрасний берег.

      Коли ж зійду на каменистий верх

      Крізь темні води й полум’яні межі —

      Нехай життя хитнеться й відпливе,

      Мов корабель у заграві пожежі…

      І побратим її завершує свої спогади словами: «Так пройшла свій каменистий шлях, крізь сонце, втіхи і темінь терпіння, Олена Теліга. Як метеор перелетіла крізь життя і згасла, лишаючи вічну заграву пориву».

      В осяйну мить, коли останком сил

      День розливає недопите сонце,

      Рудим конем летить за небосхил

      Моя душа в червоній амазонці…

      А коханий, який загинув разом з нею у жахному Бабиному Яру, тоді, в 1942 році, коли місяць лютий лютував, все так само приходить до неї серед ночі і, як вона писатиме, «в весняному моєму сні» цілуватиме її губи і щось їй ніжне шепотітиме…

      Частина перша

      Коли прокидається Ілля Муромець

      А почнемо своє сказання традиційним зачином: колись давним-давно (а може, й недавно), не за нашої пам’яті (але пам’ять все ж таки наша), десь за горами, за лісами, за синіми морями, у якомусь царстві (дехто каже, що в граді Муромі) жив та був Ілля, прозваний за місцем проживання Муромцем, син простих батьків (за іншою ясою – селянський син), з дитинства приречений.

      А не имел Илья во ногах хожденьица,

      А по руках не имел Илья владеньица,

      Тридцать лет ему было веку долгого…

      Себто він тридцять літ лежав на печі без руху і без мови. I ось одного разу в хаті з’явилося троє старців – йшли-йшли тим краєм та й до Ілька Муромця зайшли. Так звані каліки перехожі.

      І попросили вони милостині.

      Чи хоча б водиці попити.

      Ілько їм