Відлуння любові: чоловіки. Колектив авторів

– повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і було його сенсом – відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто зміг би наповнити смислом ранковий дзвінок будильника.

      Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.

      – Ти???…

      – Невже я так змінився?

      На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», – всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.

      – Ні, не змінився.

      – Увійти можна?

      – А чи варто?

      – Ти не одна?

      – В мене такий безлад.

      – Він мені завжди подобався.

      – Чому?

      – Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, – протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.

      – Ти переоцінюєш наші можливості, – коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.

      – Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.

      – Ти відвикла?

      – Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?

      – Якщо є.

      – В крані завжди є.

      – Не всюди є кран.

      Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.

      З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

      Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

      – Ти був щасливим?

      – Мільйон разів!

      – …???

      – Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

      – Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?

      – Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс – починаєш жити минулим. І тоді