Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник). Марiанна Гончарова

Вона ж у тій шубі наче єті, снігова людина. А кузов… це ж кузов!

      А Гутта, хоч яка солодкоголоса на роботі, вдома може лементувати, наче буревісник. Що до блискавки подібний.

      – Куди? На що я начеплю цей кузов?! – верещить Гутта.

      Тут вона має рацію. На що б не начепила вона собі той кузов, усюди він буде замалим. Тісним у грудях, плечах, стегнах, колінах.

      Ну що, збагнули, від чого сльози? Правильно. Підозріливість.

      Усе, виявляється, дуже просто й зрозуміло. Чоловік Михайло до Гутти інтерес втратив. Понурий ходить, похнюплений… Замолоду він Гутту, хоч і як двоє Кличків, на руках носив. І щедрим був, немов султан. Подарунки дарував. Програвач «Рига», вазу підлогову керамічну, портрет Єсеніна… І така одного разу мить була… Така романтична… Гутта, коли розповідає подругам, завжди плаче від розчулення. Якось прийшла Гутта до Михайла, на вулицю Стасенка, 38, де він із мамою мешкав. А мама поїхала в санаторій. А Михайло підхопив її, Гутту, на руки – і поніс! Ніс, ніс… Крізь одні двері проніс. Крізь другі… Стрімко так… І все під музику. «Реквієм» Моцарта. Адже Михайло музику дуже любить. І ось уже спальня… Останні двері. І не розрахував Михайло, від щастя абощо, – і гепнув він Гутту головою об одвірок. Ось. Як романтично!

      А зараз що? Вечорами затримуватися почав, хитрує… Але Гутта й собі… Чого сидіти сиднем, журитися? Вирішила спіймати на гарячому. Кілька разів облави влаштовувала. Як належить. Зі свідками… З пойнятими… Не спіймала. Та все одно надії не втратила. Припинила ночами спати. До Михайлового шепотіння дослухається, в кишенях його цидулки з номерами телефонів шукає. Речових доказів не знайшла. Але спокою також.

      І тут подруга розповіла. Мовляв, приїхала до міста цілителька одна. З-під Фастова. І така вона непідробно мудра, що вчора взяла і вчення написала. Навіть два. Про духовне зростання жінок із надмірною вагою. Ну щоби пристрасть чоловікові повернути. Все просто про тебе з Михайлом. Отож, є, Гутто, в горах карпатських водоспад, маленький, непримітний. «Чоловічі сльози» називається. Отуди тобі треба чоловіка свого тричі занурити з головою. Тричі. І він очиститься. І побачить тебе, Гутто, наче заново. Але вистачає цього занурення, Гутто, лишень на рік. І через рік його треба знову туди волокти й занурювати. І коштує це просвітління цілительки з-під Фастова, Гутто, сорок два долари. Особисто їй. А якщо не заплатиш, то не діятиме…

      Вмовити чоловіка виявилося дуже легко. Відпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машині з новим кузовом.

      Зупинились вони на ніч, де цілителька звеліла. Гутта увечері пошепотілася з господинею. Та поставилася з розумінням, позаяк її хати чоловіки взагалі не трималися, і провела вранці Гутту з Михайлом до водоспаду із щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гутті, але мужньо діяла вона за сценарієм, цілителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну і він за нею, рятувати.

      Ризик, певна річ, був страшний. Для кого? Для Михайла, звісно. Гутта в тому водоспаді, немов